Журналіст і громадський активіст з Франківська Андрій Волик став на захист України навесні 2024 року. Воював на Донбасі, отримав важке поранення руки й ноги. Рік проходив реабілітацію, під час якої знайшов нове для себе заняття – 3D-друк.
Саме так він тепер допомагає армії, а також, каже, віддає борг побратимам, які його врятували, пише Репортер.
Військовими не народжуються
Левову частку свого життя 45-річний Андрій Волик працював журналістом. Після 2017 року паралельно був медіаменеджером у ГО «Стан». Із початком повномасштабного вторгнення потрапив під скорочення штату в редакції й повністю зосередився на громадській роботі.
У травні 2024 року Андрій приєднався до ЗСУ. Не приховує, спочатку трохи боявся змін, бо, коли проходив строкову, то вирішив, що він і армія – несумісні.
Мені здавалося, що я реально не витримаю ні фізичних, ні психологічних навантажень. Але розумів, що є обов’язок захищати. Якщо чесно, у мене не було відчуття, що я можу бути справжнім військовим. Пізніше вже зрозумів, що військовими не народжуються. Наскільки ти є воїном, можна перевірити лише в бою, – каже Волик.
З часом Андрій адаптувався до змін і взяв максимум від проходження базової загальновійськової підготовки. За його словами, інструктори справді хотіли навчити новобранців, підготувати їх до реалій війни.
Після навчання Андрій Волик потрапив у десант, воював на Донбасі. Каже, під час першого виходу на позицію здавалося, що опинився у фільмі жахів, настільки усе довкола було зруйноване.
Ти їдеш і все більше занурюєшся в хаос. Чим ближче, тим жахливіше все виглядає, — говорить Андрій. — Я заціпенів, коли дивився, куди їду.
У такому стані, каже, він перебував кілька тижнів. Поки одного дня разом із побратимом не потрапив під обстріл з «градів». Обоє вижили, але після цього, каже Андрій, він став уважнішим. Той день він вважає своїм ще одним днем народження.
Я взагалі вважаю, що народився п’ять разів. Один раз – як усі люди, і ще чотири – за пів року служби. Бо стільки разів міг загинути, але залишився живий, — говорить Андрій. — І останній «день народження» вдався на славу – з феєрверками. Це така моя іронія, бо саме тоді я отримав поранення.
«Всю дорогу кричав від болю»
Той жовтневий день Андрій пам’ятає до деталей. Ворожий дрон помітив їх з побратимом, коли вони з завдання поверталися в бліндаж. Навколо лише пеньки від спалених дерев, сховатися нема де. Дрон скинув вибухівку.
Спочатку я не зрозумів, що сталося. Але вже потім побачив, що в мене рука й нога у крові, форма розірвана. Поки не бачив – не боліло, – каже Волик.
На руку він ще зміг якось накласти турнікет, а на ногу сил уже не вистачило.
Побратими почули його крик і занесли пораненого до найближчого бліндажа. А потім, за словами Волика, розпочався довгий шлях евакуації. З позиції його вивозили на евакуаційному візку.
Це було дуже важко. Мені було боляче від поранення, і ще від того, що мене трясло, коли везли на тому візку. Я фактично був голий, бо мені розрізали форму й берці – перевіряли, чи немає ще десь поранень. Було надзвичайно холодно. Пам’ятаю, що всю дорогу кричав від болю, – розповідає Андрій Волик.
Читайте також: «Але ми стоїмо». Олег Мазур з Прикарпаття воює, щоб світанки на Донбасі були українськими
Через деякий час до двох побратимів, які везли Волика на евакуаційному візку, приєдналися ще четверо. Вони переклали його на ноші й понесли до автівки, а там Андрій знепритомнів.
Згодом від побратимів він дізнався, що тоді їхній пікап помітив ворожий дрон. Та, на щастя, росіяни переплутали й скинули вибухівку на інше, вже спалене авто, яке було поруч.
Так, тоді було багато таких не випадкових випадковостей. Тому це справді диво, що я залишився в цій ситуації живий, – каже Андрій.
Танцюємо танго
Після евакуації Андрій Волик опинився в лікарні у Дніпрі. Перше, про що подумав, коли прийшов до тями, – треба подзвонити рідним. Розумів, швидше за все, їм уже повідомили, але знав, що їм важливо почути його голос. Тож просив медперсонал подзвонити до брата, але ніяк не міг згадати його номер телефону. Проте той сам знайшов можливість зв’язатися з Андрієм – передав знайомим телефон, у якому був записаний лише один номер.
Пізніше Волика направили на два місяці в Черкаси, де йому зробили вісім операцій. Чотири тижні він лежав, не встаючи. Боявся, що так і лишиться на все життя. Допоміг реабілітолог, який перемкнув зі стану жаління самого себе на стан – потрібно щось робити.
Одна нога була поранена, стояти на ній я не міг, але інша – здорова. То він тримав мене за руки, і ми так по кілька хвилин стояли. Це для мене була страшна радість, – розповідає Волик. – Коли вже дозволили хоч трохи опиратися на поранену ногу, реабілітолог тримав мене за здорову руку, за іншу підтримував і жартував, що ми танцюємо танго.
Читайте: «Літати може кожен»: як Степан Белей з Франківська нищить росіян на Запоріжжі
За його словами, коли отримуєш поранення, знаходити в собі сили рухатися важко, але необхідно. І добре, коли поруч є люди, що заохочують піднятися з ліжка.
Дуже важливо в реабілітації, щоб хтось тебе «розходжував», щоб у тебе не з’явилося відчуття, що ти не можеш встати. Щоб не з’явився жаль до себе, що ти вже «списаний» і нікому не потрібний. Щоб не зникла жага до життя, – каже Андрій Волик.
Після Черкас він проходив реабілітацію у різних містах Франківщини. Вільного часу мав багато, тож проходив і різні онлайн-курси.
Щоб у кожного вдома був бодай один принтер
Згодом у розмові з товаришем, теж Андрієм, Волик дізнався, що тезка займається 3D-друком і так допомагає ЗСУ. Зацікавився, відкрив збір на купівлю 3D-принтера.
Мені хотілося, щоб люди бачили, як вони можуть бути причетними до наближення перемоги. Це ніби голосно, та якщо розібратися, то воно десь так і є. Бо ти донатиш на принтер, ми його купляємо і робимо речі, які потім знищують ворога, – каже Андрій Волик.
Планував, як і товариш, друкувати вдома, але запропонували безкоштовно користуватися приміщенням. Тоді вони разом створили цех і нині завдяки донатам мають уже дев’ять принтерів. Друкують деталі для вибухових пристроїв.
За словами Андрія, цих деталей, які виготовляють друкарі по всій Україні, потрібно дуже багато і «на вчора». Тож людей, які займаються 3D-друком, має бути в рази більше.
Добре було б, якби в кожного вдома був бодай один принтер. Бо насправді не треба мати якийсь інженерний склад розуму чи навички, щоб навчитися ним користуватися, – каже Андрій.
До того ж, цей процес не потребує постійного нагляду — запустив принтер, і він сам усе робить.
Для роботи Андрію, крім принтера, потрібна ще сировина – філамент, його безкоштовно надає волонтерський рух «ДрукАрмія». Туди ж обидва Андрії надсилають готові вироби, звідки то все і прямує на фронт.
За словами Волика, щотижня вони з товаришем виготовляють десь 1200 деталей і він хоче більше.
На жаль, усі хлопці, які мене врятували, загинули. Тож у мене є відчуття боргу. Вони врятували мені життя – це не має бути даремно, – говорить Андрій. – Тому, якщо в мене є можливість щось робити, то я маю її використовувати.
Авторка: Мирослава Надкернична
