Марія Луцик з села Яківка, що на Тлумаччині, кожен новий місяць починає з одного. Вона обдзвонює усі гарячі лінії, усі установи, знову пише запити. І так від червня 2022 року.
Саме тоді її батько Павло Луцик зник безвісти на війні, пише Репортер.
Я приїхав захищати вас
Маріїн батько Павло Луцик раніше до війська не мав жодного стосунку. Понад 20 років він працював за кордоном у різних будівельних фірмах. Останні роки – у Чехії. Але зранку 26 лютого 2022 року без попередження повернувся додому.
Він ніколи не казав, коли приїде, та завжди робив нам сюрпризи, – розповідає Марія. – Ми з братом дуже тішились, коли батько раптом відчиняв нашу хвірточку. Так вчинив і цього разу. Я з ним ще у п’ятницю переписувалась, то сказав, що на роботі, а вже у суботу зранку заходить додому. І каже: «Я приїхав захищати вас. Я б не зміг би сидіти за кордоном. Навіть, якби ви туди до мене приїхали, я б все одно не зміг».
За словами доньки, її тато дуже справедливий. Він точно не міг десь ховатися. І дуже любить усе українське. Має колекцію вишиванок на різні випадки життя. І дуже сильно любить Різдво.
У понеділок, 28 лютого, вони з другом уже були у військкоматі. Потрапили у 10 окрему гірсько-штурмову бригаду «Едельвейс». Далі два тижні навчання в Коломиї, а потім поїхали обороняти Київ.
Подзвонив і каже: «Марусю, ми вже поїхали», – пригадує донька. – У нього завжди все добре, щоб йому не написати. «Все буде добре, два-три місяці і я буду вдома».
Після того, як ворога відігнали від Києва, їх відправили на відпочинок. Тоді Марія вперше поговорила з батьком по відеозв’язку. До того вони переважно переписувалися.
Я зразу розплакалась, – пригадує донька. – У татового рідного брата син загинув у Маріуполі. І про це тато тоді дізнався від мене. Заплакав і він.
Щомісяця все спочатку
Після Києва був Луганський напрямок. Ввечері 10 червня Павло Луцик написав рідним, що 3-4 дні не буде зв’язку, а потім він усім напише.
11 червня він зник, але ми ще не знали, – розповідає Марія Луцик. – Пройшло чотири дні, він не виходив на зв’язок. Ми подзвонили на гарячу лінію бригади. Можливо, у них ще не була оновлена інформація, можливо там дійсно не було зв’язку, бо тривали дуже важкі бої. Ми щодня до них дзвонили, а потім вирішили їхати в батальйон. І вже тоді нам сказали, що тато зник безвісти.
Далі, згадує Марія, усе, як в тумані. Рідні не знали, що робити, куди звертатися. Спершу написали у соцмережі, бо так робили всі. Марія виклала свій номер телефону, хоч так робити не можна, бо багато шахраїв. Каже, їй писали та дзвонили, мовляв, знають, де її батько, але вони розуміли, що тут щось не те.
Читайте також: Наша віра – їхній порятунок. Калушанка Христина Грималюк щодня пише батькові, який півтора року не відповідає на її смс
Телефонувало багато жінок, які в цьому вже варилися, радили, куди звертатися, – згадує Марія. – Кидали номери лікарень, госпіталів – я всюди дзвонила. Ходили у поліцію. Усі ці структури ми пройшли не один раз. Далі продовжуємо писати й дзвонити, вже не знати за яким колом. Кожен місяць – усе з самого початку. Пишемо, дзвонимо, шукаємо.
Вірю, що знову зробить сюрприз
Марія з мамою та братом намагаються їздити на всі акції, які приурочені зниклим безвісти та військовополоненим.
Каже, для неї ці події важливі, бо є можливість розказати та нагадати про таких людей, як її батько. Про тих, хто був далекий від військової справи, але пішов боронити рідний край, близьких, Україну.
Аби люди говорили і пам’ятали про зниклих безвісти, про полонених, аби про них не забували, що вони є та обов’язково прийдуть, – говорить Марія Луцик. – Бо в мене таке враження, що для більшості – була людина і не має. Вони продовжують далі жити, а я, наша сім’я – ми не живемо, а існуємо – від дзвінка до дзвінка, від листа до листа.
За словами Марії їй легше спілкуватись з такими ж, як вона – доньками, дружинами, матерями, сестрами зниклих безвісти чи військовополонених. Каже, підтримка там – величезна. Ці жінки не дають одна одній опускати рук, навіть думати про погане.
Пів року після зникнення батька, Марія дізналась, що вагітна. Її чоловік військовий.
Я одразу сказала, якщо народиться дівчинка, то буде Віра, – говорить Марія. – Ми віримо, що він відчуває цю віру. Я усім говорю, що він є і він прийде. Ну, бо він такий! Відчуваємо, що він приїде, що дуже переживає за нас. Це 100% його перша думка. Він, напевно, не так за себе переживає, як за те, як ми тут. Я вірю, що він знову зробить нам сюрприз, зайде у хвірточку і скаже: «Я приїхав, я вдома».
Авторка: Світлана Лелик
