Свого часу я вчився у фізико-технічному ліцеї – колись при ІФНТУНГ, а тепер він у підпорядкуванні обласної ради. То була сильна школа, як академічна, так і життєва. До віку буду вдячний долі за такий етап у моєму житті.
Та зараз про інше – частина наших молодих вчителів, які саме й формували цю сильну школу, далі переходила на викладацькі та вищі позиції в університети. Це виглядало цілком зрозуміло та логічно. Після досвіду вчителювання у сильній школі, якщо плануєш рухатись кар’єрою далі, то йдеш працювати до вишу. Спочатку на посаді викладача чи асистента, а після захисту кандидатської – доцентом. Докторська ступінь і звання професора бачились десь дуже далеко, пише Максим Карпаш для “Репортера”.
Пройшло понад 20 років і ситуація змінилася діаметрально. Доценти та асистенти з хорошим доробком, творчі та креативні, полишають університетську спільноту задля роботи у школі. Переходів зі шкіл до вишів дуже мало. Не скажу, що це масове явище, але воно реальне і не зменшується. Коли питаєш про причини, то часто говорять про тривалу літню відпустку, порівнювану зарплату, на порядок менше зобов’язань поза аудиторними заняттями (у класі). Дійсно, в останні роки рівень заробітних плат у системі середньої освіти виріс, а у вищій – загалом без суттєвих змін.
Читайте також:
Про що не говорять публічно ті, хто переходить з університетської кафедри в шкільну учительську, це про втрачені надії на кар’єру в науці, про відсутність можливостей для зростання доходів, про негнучкий графік роботи, про регулярні додаткові доручення від керівництва, про значний обсяг роботи з документами. Чи є такі додаткові зобов’язання для університетських викладачів у інших країнах? Авжеж і навіть більше – написання заявок на дослідницькі гранти, консультування підприємств, постійне підвищення власної кваліфікації тощо. Саме цим обґрунтовується і вищий рівень зарплати в університетських викладачів порівняно з колегами із шкільної системи.
Подивімось на доходи обох систем. Інформація Мінфіну України за 2020 рік промовиста: кожен школяр обходиться державі в середньому від 20 тис грн у місті до 35 тис грн в селі. Натомість кожне бюджетне місце в університеті в середньому коштує державі 63 тис грн. Чи маємо ми дво-триразову різницю в зарплатах викладачів університетів і вчителів шкіл? Звісно, ні. Також показовими є приватні школи та контрактні місця у вишах. В середньому видатки українських університетів на одного контрактника становлять 37 тис грн, а вартість року навчання у приватних школах у тому ж Франківську може сягати 80-100 тис. Промовисті числа вказують на дисбаланс між якістю та вартістю освіти, суспільними цінностями.
Читайте:
Державний бюджет на наступний рік жодних змін для системи освіти не передбачає. Декларовано, що видатки на освіту зростуть на цілих 8 %, що буде відповідати реальному показнику інфляції. Тобто, у доларовому еквіваленті держава більше на освіту не витратить.
Цілком зрозуміло, що без серйозних реформ ми ризикуємо втратити майбутнє у дуже буквальному сенсі цього слова: недостатньо освічені українці програють конкуренцію представникам інших націй. Ключові рішення в економіці та державному секторі прийматимуть люди неукраїнського походження (цікаво, в чиїх інтересах), а українці працюватимуть на низькооплачуваних місцях у себе в країні та за кордоном. І то з високим рівнем безробіття в державі – низькокваліфікованої праці буде дедалі менше. Прикладів у межах пострадянських республік є вдосталь.
Максим Карпаш, професор ІФНТУНГ
Comments are closed.