Коли йдеш пішки, то маєш значно більше часу роздивитися довкола. Франківськ, до слова, змінюється. У нашому місті останніми роками помітна тенденція з переформатування просторів – сквери, парки, майданчики тощо. Біля нових будинків, торгових центрів і подібних споруд з’являються доглянуті паркові конструкції з декораціями. Наслідуючи класичний шаблон, у таких місцях стараються облаштувати газони та бруковані доріжки.
І тут частенько зауважуєш вельми незвичні речі, пише Максим Карпаш у Репортері.
Попри бруковані доріжки, інколи паралельно до них, інколи впоперек, посеред газонів з’являються стежки. Вони протоптані не інопланетянами, не якимись іноземцями чи туристами – це зробили ноги місцевих, франківців. От, що змусило першого, другого, двадцятого й наступного мешканця міста піти навпростець новим газоном замість того, аби йти доріжкою.
На поверхні лежить найпростіший варіант відповіді – поспішають. Поспішати – це такий собі національний вид спорту. Поспішають усі – від дітей до пенсіонерів. Поспішаємо у всьому – чути й любити близьких і рідних, щось цікаве побачити чи прочитати, відчути якусь емоцію. Серед знайомих маю таких, що дивляться фільми на прискореній швидкості…
І цим «прискоренням» ми виправдовуємо практично все – побутові помилки, неякісні товари й послуги, аварії на дорогах та багато чого іншого. Так само легко можна виправдати запізненням і той факт, що ти сунеш газоном чи клумбою. І робиш це систематично, або йдеш за тим, хто так робить.
Чому ми поспішаємо? Надто складна тема аби відповісти на неї коротко, та все ж, відповідь криється у поганому плануванні передовсім свого часового простору, урахуванні багатьох справ у житті, які потребують витрати цього найдорожчого ресурсу – часу. Цього б мали вчити у школах і церквах. Цього б мали вчити якнайскоріше.
Читайте Максим Карпаш: Черги. Родом із СРСР
Планування свого часу є складним видом розумової діяльності, воно формує здатність відповідати за себе, бути самодостатнім, претендувати на лідерство у групі. Лідерство у групі веде до лідерства у громаді і т. д. Але лідер, який не може розрахувати власний час – поганенький лідер. Я часто оцінюю людей за пунктуальністю. Пунктуальні люди не протоптують стежок на газонах.
У цих стежках я бачу наслідки недбалого виховання й байдужого ставлення до часу та праці ближніх. А далі – можна і машину на газоні припаркувати, проїхатись у заборонених місцях, залишити сміття у парку чи лісі – вичерпний перелік завершити складно. Цей стиль поведінки особливо культивувався у радянські часи – цінність людей, а тим більше їхнього часу, в принципі, не мала цінності.
Практичним неприємним та часто добре видимим наслідок бігу тими стежками попри доріжки є забруднене взуття. І частенько за станом взуття можна скласти цілком збалансовану оцінку характеру незнайомої людини.
Читайте Максим Карпаш: Нюанси ціни на газ
Стежки попри доріжки не є винятково українською чи пострадянською проблемою. Нідерландський фотограф Ян Дірк Ван Дер Бург навіть зробив підбірку таких фотографій під промовистою назвою «Слонячі дороги» (jandirk.com / olifantenpaadjes.html). Для мене – це акт визнання проблеми, а після цього можна й шукати рішення. Впевнений, настає час і нам визнати таку проблему. Бо просто укласти доріжки у межах протоптаних стежок не вийде – хтось таки знову знайде шлях коротший. Хіба вже все забрукувати й залити бетоном.
