В сім’ї 35-річного Володимира Назарука кілька поколінь працювало на залізниці. Тож, коли в юності прийшов час обирати професію, хлопець з фахом не вагався.
Репортер дістався до кабіни машиніста та спробував вивідати просто все.
В біді не кинуть
Володимир з дитинства цікавився технікою. Залізниця тоді була дуже престижним місцем роботи, тож юнак поступив у 13 училище в Чернівцях.
Але після випуску ще довелося чекати роботи. Каже, було стільки охочих, що бракувало робочих місць. Це тепер Володимир уже машиніст, а починав зі слюсаря рухомого складу третього розряду – провідник, помічник машиніста – усе спробував на собі.
За правилами, перед тим, як йти на іншу посаду, треба пройти навчання. Навіть якщо вже працюєш машиністом, але хочеш керувати іншим видом потягу. Навчають коштом підприємства.
Читайте: Флейта Пана та єдиний майстер на Прикарпатті, який їх робить (ФОТО)
Там була хороша мотивація добре вчитися, – посміхається Володимир Назарук. – Бо якщо ти не складав іспити, то після виключення мав повернути немалі гроші, які витратили на твоє навчання. Йшлося про суму близьку до 60 000 грн, тож я розумів, що віддаватиму дуже довго.
Каже, колись «колійовці» були поважними людьми, з хорошою зарплатою, а нині це професія, до якої іноді ставляться навіть із зневагою.
Сьогодні на залізниці залишились ідейні люди, які люблять техніку й не женуться за великими грошима, – говорить машиніст. – Команда, яка їздить на потягу, дбає про нього так, ніби він їхня власність. Вони люблять свої тепловози. Машиністи можуть і допомагати в ремонті, хоч це не входить в їхні обов’язки. Усі хочуть, щоб усе було під контролем і добре зроблено. Завжди, коли сідаєш в поїзд, треба пам’ятати, що він їде не завдяки владі чи керівництву, а завдяки людям, які дивляться за цією машиною та керують нею.
Буває, о третій ночі може подзвонити колега з проханням допомогти, бо пам’ятає, що ти маєш запчастину або знаєш як виправити поломку. Відмовити неможливо. Володимир каже, не раз серед ночі сідав в атівку, в якій завжди є найрізноманітніші інструменти на випадок «а раптом», шукав той потяг у полях-лісах і допомагав колегам. Бо в разі чого його теж ніхто не кине в біді.
Дружині було важко
За словами Володимира Назарука, машиніст вантажного або пасажирського потягу не має стабільного графіка роботи. Це означає, що йому телефонують за шість годин до відправлення і повідомляють про майбутній маршрут. І вже не має значення, котра година, які були плани на наступний день, адже робота – понад усе.
Раніше не у всіх були машини, то я часто ночував у «бригадних будинках» (будівля для залізничників, в якій є кімнати відпочинку, де працівник може провести час до наступного маршруту – Авт.). Розумів, що сьогодні вночі мене викличуть, і знав, що не зможу добратись. Тому ночував не вдома, щоб не пропустити роботу. Дружині спочатку було дуже важко до цього звикнути, – розповідає Володимир.
Такий графік часто втомлював через неможливість планувати особисте життя, тож після звістки про другу вагітність дружини Володимир перейшов на маневровий тепловоз. Тут є стабільний графік.
Машиніст потягу під час роботи має бути зосереджений, максимально уважний, мусить розуміти кожен крок. Іноді можливі навіть помилки диспетчера, тож без аналізу ситуації все може закінчитися фатально.
За роботу тепловоза відповідає помічник машиніста. Це він стежить за тим, щоб двигун працював бездоганно. Робота важка: за зміну, як би не старався, а чистим не залишишся, до того ж, влітку можна просто зомліти від спеки. Зарплата – від 10 до 17 тис грн.
Про пані Світлану, яка працює у Франківську “голосом вокзалу” (ФОТО, ВІДЕО)
Дядьки ще є, немає учнів
А ще є моменти, як з фільму жахів. За правилами, в разі потрапляння людини під потяг має бути екстрене гальмування та надання першої допомоги. Тобто, помічник машиніста мусить перевірити стан людини і в разі смерті забрати рештки, щоб передати відповідним службам. Володимир Назарук стикався з подібним не один раз.
Швидкість – 100, вилітаємо з кривої, а там чоловік на рейках. Те, що я побачив далі, ще довго снилось мені у кошмарах, – говорить він. – Удар був такої сили, що потім важко було серед рештків розібрати, яка це частина тіла. Ми розуміли, що не можемо заїхати на вокзал у Львів потягом, який вкритий кров’ю та органами. І ти ж ніби просто помічник машиніста, а відчуваєш себе м’ясником у фільмі жахів – по лікті в крові. Але ніхто, крім тебе, не буде це відмивати.
Також, за словами Володимира, на залізниці стає все менше людей з досвідом. Бо, щоб стати машиністом, треба кілька років попрацювати помічником. А для цього потрібно почати зі слюсаря, а слюсарем ніхто працювати не хоче. Тому ланцюг переривається.
Коли ми прийшли працювати, то з нами були старші дядьки. Вони нас усього вчили на практиці, передавали свої вміння, а тепер вони йдуть на пенсію, і на їхнє місце стаємо ми, – говорить Назарук. – Але проблема в тому, що молодих, яких ми б могли навчити, немає. Хлопці, що їздять зараз помічниками, скоро стануть машиністами. А їм у помічники кого дати?.
Втім, каже Володимир, жодного разу не жалів, що обрав саме цю професію. Вдячний татові, що той колись підказав. За 16 років на залізниці у нього траплялось всяке, але ніким іншим він себе наразі не уявляє.
Коли сів за кермо вперше, то відчуття були, як при затяжному стрибку з парашутом, – розказує машиніст. – Теорію знаєш, усе наче вмієш… Та коли я практикувався з інструкторами, то знав, що при будь-якій помилці мені допоможуть. А тут я керую абсолютно сам. Якщо зроблю щось не так, то сам і буду відповідати.
Найбільше йому подобається водити «важкі» потяги. Коли машина набирає швидкість, відчуття сили, потужності, не зрівняється ні з чим. Однак свого сина Володимир Назарук у цій професії бачити не хоче.
