За плечима франківця Олександра Ярушнікова шість років служби у 15 батальйоні 128 гірсько-штурмової бригади. Бачив, як з нуля будувалася нова армія. А Андрій Рудак з Надвірнянщини, коли почалася війна, сидів за партою і вже тоді готувався захищати країну.
Півтора роки тому він пішов служити у 109 окремий батальйон 10 окремої гірсько-штурмової бригади, пише Репортер.
Найважче – їхати від сім’ї
Старший сержант Олександр Ярушніков два місяці тому звільнився зі служби. Має позивний «Дикарь». Каже, ці два місяці «на цивілці» просто пролетіли. Зараз намагається вирішувати вдома побутові проблеми: щось відремонтувати, полагодити. Чи повернеться в армію – ще думає.
На війну Олександр пішов у травні 2014 року. То була друга хвиля мобілізації. Спершу служив у 5 батальйоні територіальної оборони «Прикарпаття», який проіснував до вересня. Далі продовжив службу у 128 бригаді, після демобілізації ще двічі продовжував контракт.
Каже, його батальйон став його другою сім’єю. Багато побратимів і досі воюють.
«Це складно, бо діти майже не бачать батька, виникають проблеми в сім’ї, але в першу чергу ми це робимо за нашу родину, а потім йдуть питання патріотизму. Це моя думка, – говорить Олександр. – Дехто на перше місце ставить вірність присязі. Але сенс лишається той самий. Поки війна, то треба воювати. Поки є сили – треба боронити країну. Це вже стан душі. Не ми це почали, але ми це закінчимо».
За словами Олександра, перший рік війни був найскладнішим, але за шість років якість армії зросла колосально. Великим плюсом вважає те, що військово-медична комісія стала жорсткіша.
«Зараз не кожен зможе взяти і стати військовим, і це добре, – говорить Ярушніков. – Армія має бути здорова й сильна. Проте, ставлення до військових нині стало холоднішим. Вже нема такого, як на початках. Тоді була велика підтримка від людей, вона якось стимулювала».
Читайте також: Ветеранська піца. Чому франківці полюбили “Одуванчік”(ФОТО)
За ці шість років, каже, було багато. Перші бої, обстріли, втрати, веселі моменти й перемоги.
«У мене був один із найбойовіших підрозділів. Якби Дебальцівська операція не збіглася в часі з Донецьким аеропортом, то, скоріш за все, ми були б і там, – вважає Олександр. – За нами багато гарячих точок, які ми закрили: Луганський аеропорт у 2014, Дебальцеве, Станиця Луганська, Шахта Бутівка».
Найгарячішим було Дебальцеве. Тоді його підрозділ потрапив у засаду. Олександр отримав травму. «Під час виходу з засади я потрапив під колесо власного БТР, – говорить Ярушніков. – А той БТР потім згорів. Але то зовсім інша історія».
Та найскладніше завжди, каже, їхати від сім’ї. «Все решта можна перебороти, відтренувати, відпрацювати, отримати нові знання і застосувати їх на дії, – зазначає Олександр. – Але їхати від сім’ї – завжди тяжко».
За весь цей час на війні його головним оберегом була обручка. Вона давала відповідь на запитання, навіщо він там.
Більше боявся за своїх
Коли почалася війна, Андрію Рудаку із села Парище Надвірнянського району було 15 років. Він навчався у Прикарпатському військово-спортивному ліцеї. Каже, вже тоді не розглядав інших варіантів, як йти захищати країну.
Навчання він завершив у 2016 році, вступив у Національну академію сухопутних військ у Львові. Проте, після трьох років кинув навчання, підписав контракт і одразу відправився на Донбас.
Зараз Андрію 21. Має позивний «Бармалєй». Побратими так назвали, бо позиція, де вони стояли, називалася «Африка». Каже, постійно були обстріли. Там Андрій прослужив дев’ять місяців.
Заїхав звичайним солдатом, а виїхав командиром взводу. Не вистачало офіцерів, і його призначили на посаду. Посміхається, що спершу було складно, адже старші не надто хотіли слухати молодшого за них командира. Але потім довірилися. Високий, кремезний, сміється, що навіть бороду запускав, аби здаватися дорослішим.
До теми: Зв’язковий «Ікс»: 91-річний Іван Середюк згадує підпілля та бій під Саджавою (ФОТО, ВІДЕО)
«Перший день як заїхали, було відносно спокійно, – пригадує Андрій Рудак. – Працювала лише стрілецька зброя. Потім почалося цікавіше – міномети, некеровані ракети, інше. Але під час першого обстрілу я навіть нічого не зрозумів. Щось просвистіло й аж через кілька годин починаєш думати: «Ого, а це ж мене могло вбити».
Моментами було страшно, але більше боявся за своїх.
«Починалися обстріли, і ти такий думаєш: «Ого, валять з копняка, не дай Боже, хтось вилізе з окопу. Лише б нікого не зачепило». Страшно було за людей. В мене на позиції 12 людей і 12 на спостережному. Я найбільше хотів, аби виїхали також всі. Повернулися без втрат. Мали трьох поранених за ту ротацію. Зараз з хлопцями все добре».
Рудак каже, що далі бачить себе тільки у військовій справі. Чекає нової ротації.
Авторка: Світлана Лелик
Comments are closed.