У Івано-Франківську, за статистикою, живуть понад 350 незрячих.
Деякі з них такі від народження, частина втратила зір протягом життя. Хтось адаптувався доволі швидко, а комусь це давалося роками. Як би там не було, але ці люди, як і всі інші, живуть, працюють, народжують дітей і так само самі справляються зі своїми проблемами, пише Репортер.
А нам нащо того?
«Я закінчив львівську школу-інтернат для незрячих, вчився там 12 років, – розповідає франківець Максим Корольов. – На базі школи пройшов і курс масажу. Потім навчався в університеті розвитку людини «Україна», на юридичному факультеті. Провів там шість років, закінчив з трьома червоними дипломами. До речі, зараз трошки займаюся масажами на дому та й узагалі – займаюся усім, чим тільки можна».
Чоловік незрячий від народження. За його словами, кожна людина призвичаюється по-своєму та якоїсь формули, скільки це триватиме, – немає. Багато залежить від людей, які тебе оточують, від кола спілкування, від ставлення батьків, знайомих і незнайомих людей.
«Якщо на власному прикладі, то не можу сказати, що мені аж так важко було адаптуватися в житті, – каже Максим. – Знаєте, багато людей сприймають незрячих не завжди з хорошого боку. Вони гадають, що ті, хто має вади зору, якісь не такі, багато людей ставляться упереджено. А ми ж такі самі!. Наприклад, їду в громадському транспорті, питаю, де ми зараз знаходимось. А люди реагують якось неоднозначно. Починають розпитувати: «А нащо тобі це знати? Ти сам не бачиш, чи що?». Відразу тисяча зайвих запитань. У такому разі можна прямо казати: «Я незрячий». Але й тут проблема: «А може ти вдаєш? Як таке може бути?!».
Але, за його словами, є й багато людей, які готові допомогти.
До 20 років Максим сам нікуди не виходив. Після університету стало легше, почав самостійно пересуватися по вулицях, їздити в маршрутках, щось робити біля хати. Та щодо Івано-Франківська, каже, місто зовсім не адаптоване для незрячих.
«Наприклад, у громадському транспорті, у тролейбусах, були голосові повідомлення, аби зорієнтуватися, де ти є та коли виходити. А тепер їх немає, – зітхає Корольов. – Я багато разів звертався до міської ради, особисто до мера – усі ухиляються від відповіді. Підходжу питати до водія, чому немає голосового, як раніше, а у відповідь чую: «А нам нащо того, люди й так орієнтуються». Також проблемною є й сама дорога. Десь різкі провали між переходами на бруківку, десь ями – це дуже дезорієнтовує. Для прикладу, у Львові набагато більше всього зроблено для людей з вадами зору. З досвіду, навіть самі львів’яни якось більше стараються допомогти».
Каже, коли знайомиться з новими людьми і ті розуміють, що він незрячий, – настає момент розгубленості. Бувають випадки, коли людина навіть не знає, з чого розпочати розмову. Але всі ставлять одні й ті самі запитання: «Як ти адаптувався? Як живеш? Чи не важко?».
Читайте: (Не)доступні Карпати. На який відпочинок цьогоріч можуть розраховувати туристи
Максим говорить, що не хоче якоїсь межі між здоровими і незрячими, бо всі одинакові і хоче такого ж ставлення до себе.
Незрячість – не вирок
«Я народилася в багатодітній сім’ї, проживали ми довший час у селищі Битків, що на Надвірнянщині, – розповідає керівниця громадської організації жінок-інвалідів «Біла тростина» Марія Гогільчин. – У 17 років потрапила в автомобільну аварію, і відтоді в мене поступово почав падати зір. Не можу сказати, що він зник одразу. Ми з батьками бували у багатьох місцях, різних медзакладах, де мене ймовірно могли вилікувати – але безуспішно, жодного прогресу. З часом я почала до цього звикати. Але спочатку психологічно дуже важко – коли ти бачиш якісь речі навіть з великої відстані, а з часом вони просто зникають з поля зору».
Пізніше пані Марія здобула юридичну освіту, а в 2001 році разом з однодумцями заснувала громадську організацію «Біла тростина». Там займаються з людьми з вадами зору, з незрячими, вчать адаптуватися до навколишнього середовища, допомагають.
«Знаєте, найбільше ображає якась звичайна побутова грубість, – говорить Марія Гогільчин. – Наприклад, я йду вулицею та можу не туди звернути чи щось зачепити. І хтось кричить: «Ей, ти, куди прешся?!». І тут не так образливо те, що люди не знають, що я незряча, як слово «ти». Я ж не молода, та й з чого взагалі може бути таке негативне ставлення? Кожному ж не поясниш, що ти майже не бачиш або не бачиш взагалі. А як пояснюєш, то люди починають сумніватися, щось підозрюють, перевіряють, перепитують».
Каже, колись, як приїжджала в рідне селище, то люди, в тому числі й старші – перевіряли, чи бува не бреше. Коли заходила в магазин, то люди ніби затихали, і вона привертала до себе всю увагу. Але з часом звикли: хтось допомагав, а хтось просто ставився, як до інших, тобто ніяк.
Читайте також: Миколай напоготові. Що просять діти Прикарпаття, і хто читає їхні листи (ФОТО)
«Призвичаїтись до того, що ти повністю втрачаєш зір, доволі складно, – говорить пані Марія. – Комусь може знадобитися навіть кілька років. А як немає допомоги, то все доводиться робити навпомацки, запам’ятовувати, що де стоїть, звикати до місця, до міста, в якому живеш. Десь там на вулиці шум, говорять люди, їздять машини, але ти з часом цього всього не бачиш. А ті, що незрячими народились, то ніколи й не бачили».
У грудні буде рік, як померла мама пані Марії. Нині Гогільчин підозрює, що мала проблеми з зором іще з дитинства, а та аварія тільки додала свого, тож хвороба почала безповоротно прогресувати. Але раніше у мами якось не питала, а нині спитати вже неможливо.
«В нашій організації ми проводимо багато навчань, багато говоримо, але цього замало, – розказує Марія Гогільчин. – Подвійна проблема для нас виникає, коли ту чи іншу яму латають (сміється – авт.). Та якщо серйозно, то місто геть не адаптоване під нас, незрячих. Є звукові світлофори, були гучномовці в автобусах, але й тих не стало. Ну і все. У держустановах могли би принаймні зробити поручні з рельєфом чи гучномовець на кнопці ліфта. А то доводиться чекати на сходах, поки хтось пройде повз, аби спитати на якому ти поверсі».
Пані Марія впевнена, що в будь-якому разі не можна падати духом, навпаки – треба адаптуватись, йти вперед і завжди вчитись чомусь новому. Сучасні технології значно спрощують життя для людей з вадами зору – є звукові програми, навігатори тощо.
Але, каже Гогільчин, в Івано-Франківській області немає жодного реабілітаційного центру для людей з вадами зору або ж спеціалістів, які займаються незрячими людьми. І це теж проблема.
* * *
За даними міського управління інфраструктурної політики, за останні роки у Івано-Франківську майже на кожному регульованому пішохідному переході встановили тактильну плитку.
Зараз у міській раді є пропозиції стосовно облаштування міста тактильними шашками уздовж тротуарів. Також планують встановити голосове оповіщення на кожній автобусній зупинці. Для людей, що мають часткову втрату зору, хочуть зробити смугу чорно-білого покриття на краю зупинкової платформи. Словом, ідеї є.
