Якщо бригада дбає про кожного воїна, загальна мотивація й ефективність війська зростає. У цьому впевнені у 13 бригаді Національної Гвардії України «Хартія».
Тут діє патронатна служба, яка опікується як бійцями, так і їхніми родинами. «Репортер» поговорив про це з очільницею патронатної служби «Хартії» Людмилою Галичиною.
Пані Людмило, у чому полягає основна діяльність патронатної служби?
Ми опікуємось пораненими бійцями, родинами загиблих, зниклих безвісти й тих, хто в полоні. Зокрема, повністю супроводжуємо бійців – від моменту, коли він потрапляє в першу лікарню, і до повернення у стрій або до висновку про непридатність. Та навіть якщо є висновок про непридатність, ми також його супроводжуємо – тримаємо зв’язок, допомагаємо з кар’єрним консультуванням тощо.
Ми моніторимо, як проводиться лікування, чи робляться всі необхідні обстеження. Закриваємо потреби в ліках, якщо їх не можуть забезпечити в лікарнях, та в предметах першої необхідності, адаптивному одязі тощо.
Читайте: Військові мають свої бренди. Цивільні носять одяг від захисників і підтримують їх
Скільки часу може займати реабілітація?
Це залежить від поранення. Є військові, які лікуються від місяця до трьох, є – пів року чи майже рік. Відповідно, кількість циклів реабілітації теж може бути різною. Один цикл реабілітації в стаціонарі триває 14 днів.
Ми воюємо на Харківському напрямку, тож спочатку поранені бійці потрапляють у харківські лікарні. А далі вже їдуть за маршрутами медичної евакуації – Київ, Львів, Чернівці, Ужгород тощо.
Буває, що військові після поранення опановують іншу військову професію?
Так, такі випадки бувають. Наприклад, якщо бійці не можуть далі служити в піхоті, то опановують професію пілотів БПЛА й нищать ворога уже в цьому статусі.
Це дуже надихає, мотивує, коли бачиш, що військові навіть після важкого поранення хочуть залишитися в бригаді. Ми також зацікавлені в тому, щоб їх залишити, запропонувати саме ту посаду, де вони зможуть найкраще себе проявити.
Як працюєте з родинами зниклих безвісти?
Ми на зв’язку з підрозділами, тож відразу дізнаємось про випадок загибелі, зникнення безвісти чи полону. Але, за законом, ми не маємо права сповіщати родину – це робить військкомат. Коли родину вже сповістили, ми зв’язуємось з нею та проговорюємо послідовність дій. Родина часто перебуває у шоковому стані, їм треба просто давати покрокову інструкцію, що потрібно зробити: піти в поліцію, написати заяву тощо. І далі тримаємо контакт.
Інколи підрозділу буває складно визначити, де перебуває боєць, чи він ще живий і де його шукати. Але бригада пам’ятає про всіх. І це завжди в пріоритеті у командирів – як тільки є можливість, то виїхати на місце, де востаннє був зв’язок з військовим – і тоді або шукати його далі, або забрати тіло, якщо людина загинула.
Це дуже болюче й складне питання, але ми намагаємось давати правдиву інформацію про їхнього рідного.
Також допомагаємо оформити їм усі виплати, документи – максимально спрощуємо процес.
Бувають випадки зі щасливим кінцем, коли зниклого безвісти знаходили?
Недавно було влучання в позицію і боєць перестав виходити на зв’язок, вважався зниклим безвісти. Але через кілька діб він вийшов на зв’язок і виявилося, що він живий.
Але, на жаль, таке рідко трапляється. Якщо статус – «зниклий безвісти», то обнадійливих новин, скоріш за все, не буде. Так, може виявитися, що людина в полоні, але ми розуміємо, що це теж не найкращий сценарій. Хоч для родин це хоч якась надія, що людина повернеться.
Напевно, невідомість – найгірше для родини…
Відчуття відтермінованої втрати навіть важче й болючіше, ніж відчуття втрати, яка відбулася. Психологічно для рідних легше, якщо можна так сказати, коли вони можуть поховати рідну людину і запустити процес горювання. Особливо, коли вони знають, що його тіло привезли і достойно поховали. А якщо немає жодної інформації, немає тіла, рідні постійно у підвішеному стані, переходять від надії до відчаю. Це дуже важко.
Ви допомагаєте і психологічно?
У нас є організації-партнери, які можуть надати безоплатні психологічні консультації. Якщо родина висловлює бажання, то ми надаємо контакти.
Також працюємо з дітьми загиблих і зниклих безвісти, намагаємось, завдяки організаціям-партнерам, організувати їм дозвілля, психологічну допомогу.
У «Хартії» ви говорите про те, що просуваєте «культуру нового українського війська». Що мається на увазі?
Це наш загальний меседж, на ньому будується робота усієї бригади. Він передбачає повагу до гідності кожної людини. Те, що в бригаді працює патронатна служба, є підтвердженням цього меседжу.
У це поняття ми вкладаємо відхід від радянських підходів до армії і людини в армії. Намагаємось ставити в центр людину та її потреби. Такі структури, як патронатна служба, опікуються бійцями, коли вони перебувають у найбільш вразливому стані. Потрібно дати пораненому бійцю відчуття, що він не один, що він у спільноті. Він має відчувати це на бригадному рівні.
Коли ми навідуємось до нього, він бачить цю підтримку саме від бригади. Це їх дуже радує та мотивує, зокрема й повертатися до служби. Мотивовані бійці – це вища обороноздатність, вищий рівень виконання бойових завдань.
Це опосередкований рекрутинг. Коли інші бійці, які лежать у палаті поруч із «хартійцями», бачать ставлення до них, вони задумуються, чи їм не перевестися до нашої бригади.
Також у нас воює багато іноземців. Ними ми опікуємось так само як і українськими громадянами.
Недавно ви створили мерч з котом Вальтером. Як виник такий образ?
Кіт Вальтер – це наша колаборація з виробником патчів і шевронів «YaVereta». Ми обрали символом кота Вальтера, який є талісманом «Хартії». Він є насправді – це наш бригадний кіт.
Наш бригадний дизайнер зробив цей малюнок, а колеги з «YaVereta» допомогли оформити це у шеврони і брошки – вийшло дуже мило і прикольно. З продажу 30% йде на потреби патронатної служби.
Авторка: Ольга Романська
Comments are closed.