Для Зоряни Мартинюк і Назара Днеся подорожі – не відпочинок, а пошук нових емоцій. Вони живуть у наметах і долають тисячі кілометрів автостопом. Цієї зими вирушили на два місяці до Південної Америки, а натомість залишилися на всі чотири.
«Репортер» розпитав мандрівників про найяскравіші моменти.
Контрабандисти моркви
«Ми планували спершу відвідати Чилі, Болівію та Перу. Потім виявилося, що найдешевші квитки є в Буенос-Айрес, тож вирішили не втрачати нагоди проїхати й Аргентину. А Парагвай, Уругвай та Еквадор додалися вже у процесі», – розповідає Зоряна Мартинюк.
Аргентину проїхали автостопом, бо за квитки довелося б викласти десь 400 доларів. Зоряна каже, автостоп у Латинській Америці – це складно, адже там багато пустель і мало автомобілів. За день проїжджає 10 машин, з них дев’ять їдуть не далі 20 км. Втім, їм вдалося усі 3 тис км через Аргентину подолати автостопом.
«Ми ставили камінчик на дорозі кожного разу, як проїжджала машина. І одного дня було лише п’ять машин, – говорить Назар. – Ми були посеред великої пустелі без їжі, ночували біля дороги. Вранці встали і знову стояли цілий день».
«Ми їхали три дні лише пустелею – картинка майже не змінювалася. Це була траса 40 – найдовша в Латинській Америці. Там лише пагорби і гуанако бігають – такий різновид лам», – сміється Зоряна.
У Патагонії відвідали льодовик Періто-Морено – шириною в 3 км і висотою понад 60 м. «Коли ми туди приїхали, була аномальна погода – плюс 20, – розповідає Назар. – З інтервалом у 5-7 хвилин від льодовика відламувалися шматки. На загальному фоні вони виглядали крихтами, але потім нам розповіли, що одна така крихта – як дві машини».
Наступною зупинкою були гори Патагонії. Зоряні з Назаром вдалося зупинити машину, яка їхала прямо у Нацпарк Лос-Гласьярес, який на чилійському боці переходить у Торрес-дель-Пайне. Вирішили там і перетнути кордон. Накупили овочів, щоб мати що їсти в горах. А на кордоні виявилося, що провозити овочі не можна.
«Зоряна наладувала їх у спальний мішок, взяла його під руку і так з ним ходила, кілька разів перепитуючи митників, чи справді не можна провезти моркву, – говорить Назар. – І коли нам сказали класти речі на сканер, Зоряну так і пропустили зі спальним мішком у руках. Так ми стали контрабандистами моркви».
Всюдисущий автостоп
«Аргентина й Чилі дуже дорогі. Тому ми два місяці жили виключно в наметах, готували на пальнику або з кип’ятильником, – продовжує Зоряна Мартинюк. – Розкласти намет на подвір’ї у місцевих коштує 15 доларів, а в кемпінгу – по 15-20 з людини, готелі – ще дорожчі».
З чилійського Сантьяго мали рухатися до Болівії, але надумали заїхати до Уругваю, який був зовсім поряд. Відвідали столицю Монтевідео, що лише за 80 км від Буенос-Айреса, з якого стартували.
«Це дуже незвична столиця – в неділю, коли ми приїхали, вона була абсолютно безлюдна. Але там багато пляжів, – розказує Назар Днесь. – Знайшли через інтернет оренду мопедів і проїхали все узбережжя аж до кордону. Але Уругвай виявився ще дорожчим, ніж Чилі. Це найдорожча країна Південної Америки! Ми там в основному їли сосиски на заправках і варили кускус, жили лише в наметах і за дев’ять днів витратили 300 доларів. З них 80 – це оренда мопеда».
Кажуть, в Уругваї не бачили нічого цікавого, крім красивого узбережжя, куди усі місцеві їдуть відпочивати – таке собі тамтешнє Монте-Карло. Ще одна особливість Уругваю – на кожного мешканця є приблизно чотири корови. Тому на узбережжі – курорти, а решта території – пасовища. До речі, в Уругваї дозволені одностатеві шлюби, легалізовані маріхуана та проституція.
«Ми були на узбережжі, в селі Кабо-Полоніо, де немає електрики і не можна будувати нічого нового, – розповідає Зоряна. – Колись там була фабрика з переробки тюленячого жиру. Потім вона закрилася, робочі поїхали, залишилося десь 50 будинків. Туристів туди везуть через ліси й болота за великі гроші, а ми дісталися із сусіднього села пішки – 20 км піщаними дюнами».
З Уругваю – знову через Аргентину автостопом на Парагвай. Дорогою відвідали водоспад Ігуасу, який знаходиться на кордоні трьох країн, кажуть, дуже великий і різний.
«А про Парагвай навіть розповідати складно. Там із найцікавішого – хіба найбільша ГЕС, – додає Назар. – Інформації про країну знайшли небагато і нічого цікавого не довідались навіть на місці. Вирішили не витрачати час. Побули три дні та поїхали далі».
З Парагваю переїхали до Чилі в пустелю Атакама – найсухіше місце світу. Там сіль виступає навіть поверху піску. Відвідали в пустелі гейзери Ель Татіо, які є активними лише з шостої ранку до 10.00. При цьому температура повітря вранці була мінус 9°C, а вдень – плюс 20!
Потім – 15 днів у Болівії. «Це наша любов, – говорить Назар. – Для мене Болівія, як Індія чи Непал – дуже самобутня. Якщо повернуся колись у Південну Америку, обов’язково ще раз поїду».
Забобони й зупа з каменю
У Болівії одразу потрапили на солончак Уюні, який займає 10000 км2. Насправді це озеро, на поверхні якого товщина солі сягає 8 м, а під нею – вода, пояснює Зоряна. Потім відвідали Потасі, колись найбагатше місто Латинської Америки, де добували срібну руду. Їхали туди навмисно, аби спробувати колоритну місцеву страву – калапурку, бо її готують лише там і лише в однієї пані.
Кафе працює тільки з 11:00 до 13:00, але кажуть, що в 11:00 калапурки може вже й не бути. До неї приходять самі місцеві, страва коштує на наші гроші десь 120 грн. В тарілку кухарка кидає камінь вулканічної породи, від чого зупа аж шипить. Кажуть, смачно.
Потім поїхали в Ла-Пас – найбільше місто Болівії, яке розташоване у кратері згаслого вулкану та вважається найвисокогірнішою столицею світу – 3593 м. Замість метро там вісім ліній канатних фунікулерів.
«Болівійці дуже забобонні і вірять в духів. Ми зустрічали багато точок, де продавали сушені миші, жаби чи навіть лами, яких, наприклад, закопують, коли будують будинок. Вони ходять в іспанських костюмах, хустках – дуже самобутні, – додає Зоряна. – Зі столиці добу їхали у джунглі. Тут починаються ріки, які впадають в Амазонку. За дорогу водій пробив чотири колеса й запаску. Врешті ми лишили той автобус і поїхали автостопом. А потім плавали в Амазонці з рожевими річковими дельфінами. Там є багато хижаків…
Болівія – це перепад висот і високогір’я. У дорозі перед нами сходили селеві потоки чи зривалося з гори каміння. Для місцевих чекати в автобусі додаткові 12 годин через непередбачувані обставини – це нормально».
Краще пішки
Після Болівії зробили тур озером Тітікака. Відвідали острови племені Урос, цілком зроблені з очерету. Сьогодні мешканці живуть там з того, що приймають туристів. Мають навіть сонячні панелі.
«Перу виявилося дуже цікавим, – розповідає Зоряна про наступну країну. – Поїхали в Куско – дуже красиве місто, збудоване іспанцями. Там донині збереглася давня черепиця і вся архітектура. Ми в місті залишилися на п’ять днів, настільки нам сподобалося. І вже звідти їздили на Мачу-Пікчу та інші цікаві місця».
«Це високогірне місто, буває, що туристи, які приїжджають туди, втрачають свідомість. А ми вже були акліматизовані, – додає Назар. – Відчули гірську хворобу ще в Аргентині. Зазвичай ми не ходимо в популярні туристичні місця. Але таки спокусилися на Мачу-Пікчу. Якщо всі їдуть 10 км потягом, то ми йшли пішки. Потім усі підіймаються автобусом ще 12 км, а ми йшли пішки. І воно того вартувало».
У Перу відвідали й село в джунглях, де свого часу знайшли саркофаг з 200 муміями. А потім поїхали до музею, де ці мумії зберігають, – не дуже туристичне місце, бо до нього далеко добиратися. Також відвідали поселення, де ті люди колись жили.
Остання країна на маршруті – Еквадор. Там Зоряна і Назар побували на екваторі, на озері в кратері вулкану і нарешті трохи покупалися в морі.
Кажуть, відпочити не вдалося, бо мандри – не відпочинок. Зате вражень набралися стільки, що в жодну статтю не вмістиш. У підсумку за 120 днів мандрівки подолали разом з двома внутрішніми перельотами 30 тис км. Обійшлося це у 6000 доларів. З них 2500 – це вартість авіаквитків. «Це нелегко і це не для всіх», – каже Назар.
Наступного року ціляться на Мексику й Кубу або Бразилію та Колумбію.
Читайте «Репортер» у Telegram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні
Comments are closed.