Найочікуваніша фестивальна подія літа у Франківську – Porto Franko 2018. Місцеві вже знають, чули, бачили, чекають.
що говорять про фест у Києві, «Репортеру» розповіла промоутерка Porto Franko у столиці Ірма Вітовська.
Розмовляємо з нею у гримерці Київського національного академічного драмтеатру імені Франка перед виставою «Оскар і Рожева пані».
– Ірмо, кияни збираються до Франківська?
– На Porto Franko завжди приїжджають потужні особистості й колективи. Це свідчить про те, що свого часу фестиваль вистрілив, отримав довіру наших колег із різних країн і вони із задоволенням відгукуються. Це завдяки роботі цілої команди – Романа Григоріва, Іллі Разумейка, Ростислава Держипільського, Володимира Гайдара, Олексія Гнатковського, Олександра Балтушева. Я вам скажу, в Україні багато охочих взяти участь. Адже фестиваль чіпляє всі можливі напрямки – програму завжди насичують останніми гучними мистецькими подіями з усього світу. Хоча, звісно, в кілька днів усе вмістити неможливо.
– Цього року замахнулись на повітря. Перед драмтеатром вже поставили вертоліт…
– Повітря – це скоріше концепція напрямку. Бо порт буває і повітряним. Тобто від концепції порту організатори все одно не відходять. Це логічно й дуже класно, що, крім води, пішли і в небо. Та найголовніше, що вони намагаються франківцям і гостям, які приїдуть на Porto Franko, показати гучні роботи, які навряд чи хтось зможе подивитися, навіть поїхавши в іншу країну.
До теми Ірма Вітовська стала “Жінкою України 2018”
Дивилася інтерв’ю Романа Григоріва у Щура про ці всі турбіни й музику. І це дуже класно. Це свідчить, що «Нова опера» не зупиняється – Григорів із Іллею Разумейком весь час у пошуку і це викликає подив у глядача і слухача. Хлопці не стоять на місці, шукають нові настрої, нові теми, натхнення, позичають нові звуки, розширюють можливості, змінюють наші стандартні уявлення, демонструючи, що музика і театр можуть бути у будь-якому місці, мистецтво може творитися будь-де. Таким чином налаштовують глядача зрушувати консервативні погляди, розуміти, що мистецтво буває не лише горизонтальним, а й вертикальним, а ще – об’ємним, кострубатим, страшним, агресивним, колючим, провокативним, моральним чи аморальним.
Porto Franko – це зазвичай провокація на вихід із зони комфорту, де існують сталі форми, консерватизм і спокій. Це потрібно, аби не застоюватися, зрушитись і рухатись далі.
– Зараз ви вкотре покажете «Оскара» киянам. Це нова серія гастролей?
– Ні. У Києві ми граємо вже не так часто, як раніше. За ці три роки виставу вже передивилися багато людей. Тепер ставимо 2-3 рази на рік. От, зараз чергова вистава, і до осені знову велика перерва. У вівторок буде завершальна вистава у Луцьку.
– За цей час, напевно, допомогли не одній дитині. Скільки грошей зібрали?
– Понад 1,2 млн грн. Але це ніщо порівняно із сумами, які потрібні. Втім, це доводить, що навіть театр, який сам потребує підтримки, може успішно працювати. Півроку ми мали спонсорський бюджет, підтримку міністерства культури і міністра Кириленка, фонду «Відродження». Поки була ця підтримка, ми всі кошти стовідсотково віддавали на ті заклади, які визначили спільно з фондом «Відродження». А відколи пішли в самостійний рух, то збираємо кошти для потреб міста, в яке приїжджаємо.
До теми Про дебілізацію телебачення, нових українців і політичну відповідальність – Ірма Вітовська
– Для яких міст збирали гроші?
– Ми об’їздили майже всі. Не були ще в Херсоні, Миколаєві, Ужгороді, Тернополі, Маріуполі. Хотілося б ще раз в Одесу, бо вона цього потребує. Сьогодні із зібраних коштів ми закриваємо витрати на готелі, харчування, транспорт, є вже й невеликі гонорари у акторів. Решту віддаємо місту.
Та важливо навіть не те, що ми збираємо. Часто після вистави у залі знаходиться бізнесмен чи компанія, готові долучитися і перерахувати гроші. І церква долучається. Зокрема, проект благословила Рада церков. Діти в Україні хворіють незалежно від віри і потребують відповідного духовного супроводу. Ми першими зіграли виставу на території Михайлівського монастиря, на місці зруйнованої церкви Святого Миколая. Ми зробили її камерною, більше читали. Такий формат веземо і в католицький центр Святого Мартіна. Проект отримав багато відзнак.
– За підсумками року франківці обрали вас «Людиною року» в культурі.
– Мене не було на врученні, але я дякую, бо все-таки відчуваю себе франківчанкою, відчуваю цю спорідненість і обов’язок перед моєю Батьківщиною. Мені дуже приємно, що в Києві я виступаю як представниця Прикарпаття.
Фото: у виставі “Сталкери” Вітовська грає бабу Прісю – мудрий символ України
– У березні закінчилися зйомки фільму «Брама» Володимира Тихого. Ваша героїня і у фільмі, і у виставі «Сталкери», за мотивами якої знятий фільм, – 86-річна баба Пріся, яка живе в Чорнобильській зоні. Як вживалися в роль?
– Вжитися – це, звісно, складна робота, але бабусю зіграти можна. У театрі ми робимо це без всіляких візуальних штрихів, я сама використовую пластичний малюнок. Та цей персонаж – непростий. Баба Пріся – представниця цілої епохи. І справа не лише у віці. В ній закладені певні знання і певний досвід. Автор п’єси Павло Ар’є вклав туди великий сенс, який багато пояснює нам через її стосунки з дочкою і внуком.
До теми Ірма Вітовська у Франківську зачитала уривок книги Софії Андрухович “Фелікс Австрія” (ФОТО, ВІДЕО)
Усі вони – образ України і трьох її поколінь, які ведуть в різні боки і власне тому так важко в Україні долати цю постколоніальність і виходити у цивілізований світ. Нині таких дочок – переважна більшість: пасивних, яких радянська влада вивела як вид. У них колективне мислення, вони не беруть на себе відповідальність. І поки дуже мало таких онуків для ривка.
Баба Пріся є очевидицею тоталітаризму, визвольних змагань 1920-х років, голодомору, війни, терору, репресій. І разом з тим, вона і є ота свобода, належить до епохи, яка знає козаччину, знає, що таке українська мова, своя земля і віра. Знає, як правильно жити, і вона є дуже мудрою. Мені здається, тут важливо розуміти її архетип і те, про що саме говорить ця жінка, бо там багато закодованих сенсів. Як от непорозуміння і конфлікт з дочкою, момент жалю за дочку і розуміння, що це десь і її провина, вина поколінь, які не спромоглися втримати свого часу цю незалежність. І хоч кожен знає, що вони не винні, у неї є це відчуття – щось не спрацювало.
– Для тих, хто бачив виставу, фільм буде новим?
– Так, по-перше, це два різні режисери і два різні погляди. Стас Жирков ставив виставу як свою внутрішню пісню. А Володя Тихий знайшов у матеріалі щось інше і зробив свою версію. Те, що у фільмі знялися актриси із вистави – я і Віталіна Біблів – лише тому, що ми дуже точно потрапили у ті сутності, про які режисери хотіли говорити. Якщо з Віталіною одразу все було зрозуміло, то для Прісі все-таки шукали актрис старших. Але я поглиблено знаю всю історичну суть і всі ці етнічні й фантомні моменти – звідки й що береться. Тому я абсолютно адвокатую свою героїню і точно знаю, що я тут граю. У фільмі складний пластичний грим, трохи інша історія, інша якість, ніж у виставі – мова кіно потребує інших акцентів.
Думаю, фільм все одно вразить глядача, це має бути непересічне кіно. У прокаті «Брама» буде чотири тижні. У Франківську прем’єра і презентація запланована на кінець липня. А восени вийде «Таємний щоденник Симона Петлюри», де я зіграла Ольгу Петлюру. Тому стежте за анонсами.
Comments are closed.