У неділю, 7 грудня, в Україні відзначатимуть День української хустки. Це неофіційне свято з’явилося у 2019 році, але вже стало популярним навіть у світі.
Аби краще познайомити читачів із хусткою, «Репортер» дізнався, як їх носили на Гуцульщині, Покутті, Опіллі та Бойківщині. Які там були традиції та звичаї, пов’язані з хустками, пише Репортер.
На Гуцульщині у хустках кохалися
Мабуть, найбільше їх звичаїв збереглося на Гуцульщині. Про це нам розповіла краєзнавиця Парасковія-Павла Рашковська. У Верховині вона створила музей «ГалЄрія традицій та обрядів». У ньому зібрала дуже багато різного старовинного одягу, зокрема десь 50 хусток.
За її словами, на Гуцульщині на хустку казали – «фустка». А менша, то була «фустина» чи «платина».
Усі хустки в нас були завезені – польські, чеські, французькі, – перераховує Парасковія-Павла Рашковська. – Пізніше були американські й канадійські, які насправді є японськими хустками. І є розчарування, що в нас є День української хустки, а українська хустка зовсім інша. Саме намітка чи як називали гуцули – перемітка – це був головний убір українських жінок. Ви можете бачити гуцулок у перемітках у фільмі «Тіні забутих предків».
У перемітках на Верховинщині ходили ще до 1950 років. А далі це стало рідкістю, а потім і взагалі зникло.
Перемітка – це дуже красиво. Її зав’язують лиш до гуцульської одежі, – пояснює Рашковська. – З 1950 до 1990 років радянська влада знищувала все: мову, культуру, традиції. Висміювала й одежу. І люди перестали ходити в гуцульській убирі. Зараз вже гуцульський одяг мають, та переміток нема. Десь у музеї одна- дві.
Але хустки ніщо не могло витіснити. Парасковія-Павла Рашковська розповідає, що хустка у житті гуцулки була з народження й до останнього дня та мала багато значень. Наприклад, у жінки після шлюбу голова мала бути завжди покрита, як у Божої Матері. Також берегли волосся, аби десь не випало, аби на ньому не ворожили.
Одруженим жінкам хустку в’яжуть по-молодицьки, тобто зав’язують назад і два кінці хустки виставляють наперед.
Дівчата й покритки (жінки, що народили дитину не у шлюбі, – Авт) по-молодицьки не зав’язувалися ніколи, – пояснює Рашковська. – Жінка у 85 чи 90 років, яка мала вмирати, то казала: «Зав’яжіть мене по-молодицьки, бо я молодиця». Це був гонір.
Також гуцулки носили яскраві хустки, бо лиш такі пасували до їхньої одежі. І на те також не було віку.
Жінки у 50, 60 й 80 йдуть до церкви у барвистій червоній, зеленій чи білій хустці, яка їй пасує, – каже краєзнавиця. – Не у чорних. Бо вже за 60 км, на Коломийщині, Покутті чи Бойківщині, до церкви йдуть у темних хустинках, бо вважають, що вони вже бабці. А у нас молодиці. Так, у нас вона молодиться! Незалежно від віку вона йде у кольоровій хустці, бо до барвистої одежі мусить бути така хустка.
Пані Рашковська додає, що хустка – це була розкіш і велика двометрова коштувала, як корова. За словами краєзнавиці, ця традиція лишилася й до сьогодні, що з корови обов’язково треба жінці купити хустину, хоч маленьку.
Тому, що у хустках кохалися, – говорить пані Парасковія-Павла. – Крім того, що вона мала своє обрядове значення, це також був статус. Це показувало багату і бідну жінку. Бо жінки гонорувалися в усі віки.
Наприклад, на весілля наречений дарує нареченій хустку, якою її мають покрити у церкві. Але ще окремо жінки, які збирають молоду, в’яжуть їй спереду на запаску п’ять або сім хусток.
Біднішій в’язали три, – каже краєзнавиця. – Зараз у середньому дають п’ять. Це означало, що дівчина багата та має придане. І кожну неділю буде мати іншу хустку до церкви. У нас біля церкви можна побачити жінок, які в’яжуть собі хустку спереду на запаску. Одна на голові, а друга на запасці. Знову ж вони гоноруються, що мають багато хусток.
Гуцулки вміли й оригінально зав’язувати хустку – на калачики, в обручики, у віночки. А найбільш поширене зав’язування – на ґуші. Так зав’язувалися і дівчата, і заміжні жінки. Ґушка – це по-гуцульськи квіточка. Так можна зав’язатися тільки у велику хустку, що над вухами витягували такі пучки – ґуші. Певно, усі бачили відоме фото Миколи Сеньковського старої гуцулки Чукутихи, то вона там зав’язана саме в ґуші.
Покуття у вишневих хустках
Галина Гафійчук з села Глушків, що на Городенківщині, понад 25 років збирає стародавній одяг. Вона відома на Покутті колекціонерка та має свій музей.
За її словами, на Покутті спершу носили намітки, але називали їх перемітки, як і на Гуцульщині.
Під перемітку на голову ставили плетений гачком чіпець – таку шапочку, – розказує пані Галина. – Моя бабця казала – «чіпец». Збирали волосся, заплітали коси і зверху убирали той чіпець, аби волосся трималося купи. А також, аби було зручно, зав’язувати перемітку й вона на голові не розсувалася при ходьбі.
А хустка, каже, прийшла приблизно у 1920-1930 роках.
Їх до нас завозили з-за кордону, – продовжує Галина Гафійчук. – Оскільки на Покутті сорочки були вишневі, червоні й бордові, то й хустки були з візерунками, з віночками, але основа була вишнева. Були й чорні, білі, кремові, але найбільше – вишневих.
Також пані Галина розповідає за цікаву традицію, яка й досі є у сусідньому селі Чернятин. Там хустку зав’язують нареченому. Складають у кілька разів і пов’язують йому на поясі, аби рівно звисала.
Ще колекціонерка каже, що недалеко на Буковині на шлюб молодим вишивають хустинки, які називаються «ширінка». У церкві під час шлюбу молода з молодим беруться за руки, а священник накриває їх нею.
Опільська простота
Бібліотекарка з села Дубівці Галина Легінь розповідає, що на Опіллі хустка була на жінці у різних побутових обрядах, а також під час радісних і сумних подій. Тобто – завжди!
Це була сімейна реліквія, яка передавалася з покоління в покоління, – говорить Галина Легінь. – Моя мама розповідає, що колись не було таких хусток, як тепер. У нас переважно були прості білі тканини. Люди мали верстати і ткали вдома. Моя бабця так ще робила. Дехто собі міг на хустці зробити вишивку.
Не можна було, аби з-під хустки виднілося волосся, особливо, якщо це заміжня жінка. Тому його ретельно ховали. Якщо хтось в родині помер, то носили темну хустку, а на весілля молодій в’язали тільки білу.
Аби сімейне життя було світле, – пояснює Галина Легінь. – На великі свята зав’язують кольорові хустки. От, зараз йдуть різдвяні свята, то в нас в селі і старші жінки, і дівчата вбирають до церкви великі хустки. Їх так і називають – різдвяні. Жінки зав’язуються попід бороду, а дівчата всіляке вив’язують. І це все йде колядувати у хустках. Це дуже гарно.
Бойківська хустка на коліні
Простенькою біленькою була й бойківська хустка, але краєчки вишивали червоними нитками. Хустка могла мати якусь квіточку посередині, або ж вишита навколо якимись узорами.
У нас хустку в’язали на коліні, – розповідає краєзнавиця з села Тисів Марія Яцинин. – На коліно ставили хустку, отак трикутником, далі один раз трішки загнули і обв’язували коліно. А тоді з коліна знімали й одягали на голову, як шапку. Так людям було зручно, бо вони нароблялися, боліли руки зав’язувати хустку назад. А так на коліні собі зав’язали та й закинули на голову.
Під хустку жінки заплітали волосся у дві косички над вухами або скручували у джгутик і закладали ззаду за вузлик хустки. Пані Марія ще застала старожилів, які так ходили.
У нас квасили буряки, і бабуся мого чоловіка полокала голову в тому розсолі чи оцті, – пригадує пані Марія. – І потім сиділа й заплітала дві косички над вухами. Те волосся було таке тонесеньке, рідесеньке, бо то вже старі люди. Хустку в’язала отак понад очі, понад брови, аби вуха було видно. І за ті хвостики від хустки закручувала косички.
Ходити без хустки молодиці не могли – то була ганьба. Це навіть не обговорювалося. Пані Марія розказує, що у 17 років вийшла заміж і хустку майже не скидала.
Хустки, які ми знаємо, з’явилися у нас десь у XIX столітті, коли наші перші люди виїхали до Америки, – говорить Марія Яцинин. – Тоді почали присилати шалі й хустки. У нашому селі була жінка, її сестра емігрувала в Америку, то лиш в неї можна було купити ті американські хустки на весілля. То все село до неї ходило.
До теми: Канаду відкрив Небилів: першими туди подалися два чоловіки з Прикарпаття (ФОТО, ВІДЕО)
У цих всіх історіях видно, як багато любові, пам’яті та гордості зберігає хустка. Вона не втрачає своєї сили й сьогодні та об’єднує жінок усіх поколінь.
Авторка: Світлана Лелик
