Валя Федорчук свого часу залишилася в Херсоні, щоб розповідати правду про життя в окупації. Її сюжети виходили на “5 каналі”. Виїхала з чоловіком лише наприкінці вересня минулого року. Тоді вже працювати стало геть небезпечно, а жити в окупації не лишилося ані сил, ані терпіння. Евакуація зайняла місяць. Саме стільки вони простояли у черзі на останньому ворожому блокпості.
Нині Валя працює на франківському телеканалі 402. У звільнене місто вона з’їздила наприкінці січня, познімала там, повернулась до Франківська, скоро планує знову в Херсон. Про себе та своє місто Валентина розповіла «Репортеру».
Місяць на дорозі
З Херсона Валя з чоловіком виїхали 27 вересня. Єдиним пунктом для виїзду тоді була Василівка Запорізької області. І лише 27 жовтня, аж через місяць, їм вдалося дістатися до Франківська.
Ми щодня вранці приїздили й ставали у чергу, – розповідає Валентина. – Чекали до вечора й знову їхали десь ночувати. Вранці знову приїздили у чергу. Вже жартували, що як на роботу їздимо. Так робили усі.
Окупанти забороняли стояти автівкам на трасі й ближче до вечора розганяли усіх. Люди були змушені заїздити в села поруч. Хтось орендував будиночок, хтось просто ночував у машині. Тих, хто в машині, місцеві попереджали, аби сильно не світилися, бо могли прийти п’яні окупанти.
У машині ми ночували зо п’ять разів, – пригадує Валя. – Також орендували будиночок разом з іншими людьми, з якими здружилися в черзі. Нас було чотири сім’ї. Платили з кожного по 100 грн за ніч. Місцеві були різні. Хтось пускав, мовляв, живіть – хочете заплатите, хочете ні. Хтось ставив фіксовану ціну.
Валя пригадує, що за день могли пропустити три машини, а могли й жодної. У черзі їхнє авто було 500-те.
Перші 200-300 писали списки, хто за ким, а далі не було сенсу писати, – розповідає вона. – Ми орієнтовно знали, хто попереду чи позаду. Приблизно запам’ятовували точку на дорозі. Люди прив’язували пляшки на кущі, аби видно було, де їхнє місце, хтось на дорозі балончиком писав номер авто. Ти міг стояти три, чотири, п’ять днів і ні на метр не зсунутися.
У їхній черзі померла людина – водій одної з автівок. У другій черзі з Мелітопольської траси – ще двоє. Люди просто не витримували. Каже, бачила, як бабусю під ШВЛ везли в авто, аби пустили першими – окупанти їх розвернули.
У селах, де залишалися люди, вимикали світло, не було газу. Людей просто доводили до того, аби верталися назад. Багато хто не витримував і вертався.
Аби Херсон чули
Батьки Валі з її маленькою донькою виїхали до Франківська ще у квітні. А вона вирішила лишатися в Херсоні. Щодня у новинах на “5 каналі” Валентина повідомляла про все, що відбувалося в місті. Каже, тоді їй здавалося, що з телевізійників вона тут одна, тож треба лишатись і хоч комусь говорити з Херсона.
На початках щодня по 2-3 рази вона виходила в прямі ефіри й розповідала, що відбувається у місті. Чоловік Валі – Влад був за оператора.
Читайте також: Залучені до перемоги. Як у Франківську волонтерка Ольга Жидкова з друзями опікується цілим батальйоном
Я принципово у ті перші дні вмикалася з вулиці, аби люди бачили, що я у Херсоні, а не десь, – говорить Федорчук. – Я ніколи не забуду одне пряме включення. Коли окупанти почали проривати оборону на Антонівському мосту, й ми вже розуміли, що вони заходять. Я вискочила на вулицю, чоловік знімав на телефон. Я вмикаюся: «Добрий день, студія!». Починаю розказувати, що прорвали оборону і в цей момент люди, які проходять повз, теж починають мене слухати. І я розумію, що маю їм це сказати, що зараз зайдуть росіяни. Мені не так страшно було говорити це в камеру, як тим людям, які слухали поруч.
До червня Валентина Федорчук виходила у прямі ефіри з відкритим обличчям, зі своїм ім’ям та прізвищем. Каже, боялася, що як буде лише голос, то люди не віритимуть.
А їй було важливо, аби Херсон почули.
Потім по-трохи мене почала діставати параноя, – пригадує журналістка. – Жахалася кожного стуку у двері до сусідів. Мою адресу ніхто не знав. З друзів та рідних ніхто не міг прийти, тому якщо стук у двері – то все. Ставалися панічні атаки. Перед сном продумувала в голові стратегії, що буду робити, що говорити, коли прийдуть. Куди сховати телефон, куди флешку.
Аби зняти усе необхідне й не попастися, Валя з чоловіком продумали схему. Вона знімала своїм телефоном й одразу все надсилала в Телеграм на чоловіковий телефон, який залишали вдома. У себе все одразу видаляла. Так було можливо, поки був мобільний зв’язок. Коли зник – знімали на телефон і ховали. А вдома усе скидали на мікрокарту. Валя ховала її у кишеньці футболки іграшкового ведмедика.
Ніхто не знав, хто є хто, – говорить Валентина. – Ти бачиш новини, людей, з якими кожен день спілкувалась по роботі, які були максимально патріотичними й проукраїнськими, а зараз вони у списку колаборантів. От зараз, коли ми приїхали знімати у звільнений Херсон, я зателефонувала ДСНСнику, з яким співпрацювала постійно. Не відповідає. Зателефонувала знайомій, мовляв, щось Олег не бере слухавку. А вона: «Не дзвони йому – він з ними».
Читайте: «Діти навіть не плакали». Начальниця поїзда Галина Соловей про перші евакуаційні рейси (ФОТО, ВІДЕО)
Валентина згадує, що тоді у місті навіть боялися з кимось говорити. От, у чергах, каже, часто була якась людина, патріотично налаштована зі словами: «Як вони вже дістали, взяти їх, перестріляти…»
І ти наче хочеш її підтримати й сказати: «Так – ми за Україну». Але розумієш, що не можна. Якщо скажеш і, не дай Боже, це провокатор, або поруч хтось з їхніх у цивільному – додому з черги просто не дійдеш. Було складно знаходитися на вулиці та в магазинах поруч з окупантами. Вони вважали себе тут господарями, тому не знаєш, що йому може стрельнути в голову.
Волонтери працювали до останнього
Валя з чоловіком були на всіх протестах. З перших мають найбільше матеріалу, адже тоді ще можна було знімати відкрито. Усі відео заливали в ютуб, аби показати позицію херсонців не тільки Україні, а й світові.
У мене було багато відгуків з-за кордону, – пригадує Валя. – Люди писали англійською слова підтримки. Росіяни брехали, що в Херсоні вийшло 20 людей, а нас було 5-6 тисяч. І всі ці кадри є. Може, гучно так казати, але вони є історичними.
Потім знімали сюжети про повсякденне життя в окупації – високі ціни, відсутність продуктів, ліків.
У Херсоні до останнього, каже, розраховувалися гривнею, хоч людей змушували переходити на рублі. Бачила, як на автостанції спортивні хлопці у цивільному ходили по кіосках і пресували продавців, чому ціни не у рублях. Та все одно біля рублів писали ціни у гривнях.
Закривалися магазини, продуктів не було, не працювали аптеки. Коли згодом почали щось завозити, то ціни були шалені.
Дуже сильно витягали волонтери. Вони ризикували своїм життям і возили усе необхідне з Миколаєва, – говорить Валентина. – Працювали до останнього, поки по їхніх домівках не почали ходити росіяни. Дуже багато волонтерів годували людей безкоштовно у своїх закладах. От, Олексій Постол в себе в кафе годував людей, і його затримали через це.
Було дуже складно, коли у місті повністю вимкнули зв’язок і неможливо було викликати швидку. Був випадок, коли у центрі міста окупанти знесли автівку з місцевим хлопцем. Каже, вони ганяли по місту на БТРах і своїх машинах й не зважали на людей та правила. Того хлопця могли б врятувати, якби був зв’язок і викликали швидку. Та поки люди поруч зупинились і поїхали за медиками – він помер.
Читайте: «Котики України»: Як у Франківську дитячі емоції перешивають у донати військовим
Кожен день треба було говорити про настрій херсонців, про емоції й про те, що рух опору у нас постійно щось робив, – говорить Валентина.
Херсон ніби підмели
У звільнене місто Валя з чоловіком повернулися наприкінці січня. Були там місяць і також знімали. Усі сюжети вийшли на Каналі 402, де нині працює Валентина Федорчук.
Я дуже хотіла повернутися, коли тільки побачила звільнення міста, – говорить Валя. – Ми приїхали до Франківська, а через тиждень Херсон звільнили. В мене була депресія. Я дуже-дуже хотіла зустріти ЗСУ в Херсоні. Це був репортаж моєї мрії. Я дуже шкодую, що не змогла дочекатися, але якраз той місяць мені не вистачило ні сил, ні терпіння.
Зараз, каже, їхати було теж небезпечно, адже в окупації місто й область так не обстрілювали. А тепер росіяни цілеспрямовано б’ють у житлові будинки, лікарні, дитсадки, зупинки.
Коли ми вийшли з потяга на перон, мені здалося, що Херсон став світліший, – говорить Валя. – Начебто, додали яскравості. Так дивно і так приємно було дивитися на місто без «Z». В окупації ти їх бачив на кожному кроці, а зараз місто ніби підмели. Аж чисто стало.
А ще вона раділа, що на блокпостах можна вільно говорити, хто ти є, показувати журналістське посвідчення. Не трястися, коли у магазин заходить військовий.
Ти виходиш на вулицю й береш з собою телефон! – каже вона. – В окупації це була розкіш. У місті дихається легше й живеться легше, бо нема такого тиску.
Ще у місті дуже багато українських прапорів – на балконах, на магазинах. У селах теж – на хатах.
Розказує, що військові, які одні з перших заходили у місто, дивувалися. Мовляв, не знають, де люди взяли ті прапори, де вони їх ховали.
За словами Валентини, зараз місто наче й порожнє, але разом з тим і живе. Є люди, є з дітьми. Кожен лишається через свої причини. Магазини працюють до 15.00-16.00. З 19.00 – комендантська година. Ніхто не реагує на повітряну тривогу, адже прильоти сусіднього берега попередити неможливо. Просто може не бути тривоги – а приліт є.
Історія Арчі
Перший сюжет, який Валя зробила, – про хлопця на псевдо Арчі. Вперше вони з чоловіком випадково зняли його 9 травня. Каже, це був її особистий сюжет, адже дуже переживала за долю хлопця.
Ми прийшли з чоловіком в центр, на їхнє «побєдобєсіє», бо також хотіли щось познімати, – пригадує Валя. – Коли прийшли туди й побачили зо три сотні людей з російськими прапорцями – у мене був шок. Хто ці люди, невже такі є? Херсон маленький, як Франківськ і через роботу багато людей знаєш в обличчя, а тут нікого. Такий стан був, що нічого не хотілося знімати. Пішли геть. По дорозі побачили чотирьох хлопців з українськими стрічками й у мене, аж серце ожило.
Валя з чоловіком вернулися за ними, аби записати. Та коли прийшли, хлопців вже затримали окупанти. Чоловіку Валі вдалося непомітно усе зняти. На тому відео хлопців перевіряли, чи мають тату, усе було жорстко, з матюками.
Я виклала відео в інтернет, воно набирає обертів й до мене одразу пишуть друзі цих хлопців, – розказує Валя. – Питали, де й коли ми це зняли, бо хлопці зникли. Я все розповіла. На мене виходить мама одного з них – Арчі. Розказала, що ходила у військову комендатуру, що у них його нема. Але завдяки цьому відео пішов розголос й вони зізналися, що хлопці у них. Трьох відпустили, а Арчі затримали довше, бо в його телефоні знайшли контакти військових. Весь той час ми були з мамою на зв’язку. Потім вона написала, що сина відпустили, він дуже побитий. До кінця окупації я не наважувалась зв’язатися з ним, аби не нашкодити, бо, може, телефон прослуховувався.
З’ясувалося, що Арчі через місяць після затримання виїхав з Херсона, став добровольцем і заходив визволяти Херсон разом із ЗСУ. Валя пишається, що трохи причетна до його історії.
У Херсоні, каже, було три катівні, про які усі знали. Крім цього, були місця тимчасового утримування у підвалах. Нині поліції відомо про 500 випадків утримання. Там катували струмом, водою, затягували удавками. Знайдена дитяча катівня – для підлітків до 18 років. Багато катівень та місць утримання було по області.
Маленькі герої
Ще один сюжет – про лікарський десант. Це українсько-ізраїльська місія медичних волонтерів «Фріда». Вони раз на місяць приїздять у місто й по селах. Серед них познайомилась з американцем Джо, який працював парамедиком у поліції Нью-Йорка. З початком вторгнення приїхав допомагати в Україну.
У місті зараз не вистачає медиків, а саме вузькопрофільних спеціалістів, – говорить Валентина. – Багато виїхали, бо на них також був великий тиск, як і на вчителів. Також ми стикнулися з ситуацією, коли мама з донькою боялися звертатися в лікарню через обстріли. По лікарнях стріляють постійно. І дитину довели до серйозного стану пневмонії. На щастя, зараз з нею все добре, її лікують. Аптек працює небагато і вони не в змозі забезпечити все населення ліками.
Треба розповідати, як живе Херсон, як доводиться виживати через російські обстріли. Залишається ще багато історій злочинів, які треба задокументувати. Говорити про потреби херсонців, про місто, про життя людей, – каже Валя.
Вона знову буде їхати в Херсон, бо хоче знімати про людей, яких мало знають, але зробили вони дуже багато.
Наприклад, звичайні продавці в магазині, які обслуговували українською, – говорить Валя. – Простий охоронець у лікарні. Ми туди приходили на інтернет, бо там була єдина точка, де він ловив. І він нас пригощав кавою. Ще багато інших. Для мене це дуже важливі люди – маленькі герої. І так само багато таких людей ще залишається на окупованих територіях. І я дуже чекаю звільнення Скадовська та Генічеська, бо з тими людьми мушу записати інтерв’ю.
Авторка: Світлана Лелик
Comments are closed.