Оксана Пістолетова родом з селища Білозерка, що поблизу Херсона. Перед тим, як евакуюватися до Івано-Франківська, жінка із сім’єю прожила два місяці в окупації. Про пережите вона розповіла «Репортеру».
З підвалу не виходили
24 лютого, в 04:30, Оксана прокинулась від вибухів. Каже, спершу подумала, що хтось запускає феєрверки, а от чоловік Олександр одразу зрозумів, що відбувається. Ще до початку вторгнення він пропонував Оксані забрати дітей і виїхати, але вона відмовилась, бо не хотіла вірити, що буде повномасштабна війна.
Я розбудила дітей, щоб вони вдяглися. Але що робити далі, ми не знали, – розповідає жінка. – Близько шостої години подзвонив мій брат, який повертався якраз із заводу, з нічної зміни. Сказав спускати собак, бо в нас будинок біля озера, якщо росіяни бомбануть ГЕС, невідомо, як вода піде. Я так і зробила.
Оксана пригадує, що в той в день в містечку була паніка, люди масово виїжджали. Проте, їхня сім’я їхати не наважилась, хоч у Франківську на них вже чекали добрі знайомі Оксаниної свекрухи.
В мене була умова – спершу забрати з Одеси старшу доньку, яка там вчилася, а потім вже – в Івано-Франківськ. Але чоловік сказав, що це ризиковано, а без доньки їхати я не захотіла, – каже Оксана Пістолетова. – Відтоді ми жили в підвалі. В перший тиждень взагалі не виходили. Виходив тільки чоловік, щоб нагріти їжу дітям. Моя ж нервова система спрацювала так, що я не могла їсти взагалі. За той тиждень схудла на 6 кг. До того ж, у мене почалися панічні атаки. Але я змогла взяти себе в руки, бо від мене залежало життя моїх дітей. Але це було ще пів біди. Жахіття почалося, коли росіяни зайшли в наше селище.
«Було навіть важко дихати»
Під окупацію Білозерка потрапила 14 березня. Оксана пригадує, як місцеві вийшли на мітинг, коли в селище заїхали російські війська. Але озброєні окупанти пострілами розігнали людей.
Пам’ятаю, як я тікала додому, – пригадує Оксана. – Йду і бачу, як на моїй вулиці стоїть їх десь десяток з автоматами і нікого не пропускають. Я йшла і не знала навіть, куди руки подіти. Швиденько звернула у свій двір і більше ми з нього не виходили.
Життя, каже жінка, зупинилося. Окупанти щодня ходили по селищу з обшуками. Спершу шукали тих, хто з 2014 року був в АТО. Потім могли просто зайти зі зброєю в хату, все перерити, забрати алкоголь, якщо знайдуть, чи їжу.
Було навіть важко дихати. Ти ніби дихав не своїм повітрям, бо до тебе приходять і змушують жити за їхніми мірками. Заставляють робити так, як хочуть вони, – розповідає Оксана Пістолетова. – Мене не залишали відчуття безпомічності та ненависті, в першу чергу. Я не розуміла, за що і чому це трапилось з нашими дітьми. А кожну ніч, коли лягаєш спати, просиш Бога залишити тебе на ранок живим.
Звісно, серед місцевих були й ті, хто підтримував окупантів.
Це було найстрашніше – знати, що серед своїх є зрадники, – каже жінка. – Наприклад, мій однокласник, з яким я бачилась за два тижні до вторгнення, пішов на співпрацю з окупантами. Але потім наші партизани підірвали йому будинок. Він постраждав – живий, але плодитися більше не буде…
З продуктами теж було складно, бо в перший же день в магазинах все розкупили, а нових товарів не завозили. Вже після окупації деякі продукти почали возити з Криму, але ціни були космічні.
Щоб ви розуміли, палка вареної ковбаси – десь грам 600 – коштувала 700 гривень. Найдешевша хлібинка – 300 грам – 25 гривень, – розповідає Оксана. – Все було як в «ліхіє дев’яності»: в кого що дома було, той то і продавав. Можна сказати, що всі заощадження ми проїли.
Забрали все
Далі було гірше. Росіяни почали ходити по хатах і ґвалтувати жінок, закривали людей у підвалах, били й катували чоловіків.
Коли почалися ці «бєспрєдєли», то я не знала, чого мені більше боятися – обстрілів чи того, що вони (росіяни – авт.) додому прийдуть, – говорить Оксана. – Був такий момент, коли над нашим будинком пролетіло десь 20 вертольотів. Я тоді вже прощалася з дітьми. Думаю, як почнуть щось скидати, то шансів в нас нема. Лопата і лом в нашому підвалі були на випадок, якщо засипле. Зрозуміло, якби було пряме влучання, ми б не врятувалися. Але тоді для мене підвал був ніби захисний купол.
Одного ранку, почувши, як повз будинок проїжджає важка техніка, Оксана не витримала і почала благати чоловіка, аби він їх вивіз. На той час старша донька вже виїхала з Одеси евакуаційним потягом.
Пам’ятаю, як плакала і просила чоловіка: вивези нас, бо я не витримаю, якщо орки зайдуть і ґвалтуватимуть на наших очах дитину. Я б цього не пережила. Він, хоч у мене дуже сильний, але тоді розплакався, і ми почали підготовку, – каже жінка.
Виїхати з першого разу не вдалося. Машина за три години в черзі навіть не зрушила з місця, бо росіяни нікого не хотіли випускати. Але Пістолетови не зневірились і вирішили, що спробують виїхати наступного дня, на Великдень.
Я ніби відчувала, що в цей день нам пощастить, – говорить Оксана.
Знайомі, які виїхали раніше, порадили брати з собою сигарети та щось солодке, аби задобрити тих, хто стоїть на блокпостах. У Білозерці найдешевша пачка цигарок коштувала 200 гривень, Оксана взяла п’ять пачок.
Ми на першому блокпості одразу ж почули: «Сигаретки не найдётся?» Я віддала пачку. На другому блокпості те саме. Чоловік каже: «Якщо ми віддаватимемо по пачці, то далеко не заїдемо. Відкривай пачку і кажи, що більше нема», – розповідає Пістолетова.
Загалом проїхали понад 60 ворожих блокпостів. На кожному – переривали всю машину. Допитували Олександра, роздягали його, забирали їжу. Єдине, що залишилося – відбивні, які Оксана заховала біля дітей на задньому сидінні.
Дорогою всі посадки були заміновані, тому зупинятися не можна було.
Ми розуміли, що ми не зможемо навіть вийти в туалет, то я брала з собою миску. Знаю, це дуже страшно звучить. Та людина, яка не відчула це на собі, ніколи мене не зрозуміє, – каже Пістолетова.
Минулого життя не повернеш
Оксана ледь стримує сльози, коли згадує, як вони в’їхали на підконтрольну нашим військовим територію і побачили український прапор.
Ці відчуття – я не можу передати. Дихати стало вільніше, – говорить жінка. – Ми коли побачили наших хлопців, то плакали та обнімали їх.
Але рухатись далі стало складніше, бо дорога постійно обстрілювалась окупантами. Було сім кілометрів дороги, які Пістолетові їхали 9 годин.
Перед від’їздом мій чоловік дві доби вивчав маршрут, аби не ніде не нарватися на обстріл, – розповідає Оксана. – Бо навігатором не можна було користуватися. Подекуди їхали об’їзними шляхами, а за нами – колона машин, бо люди зрозуміли, що він знає дорогу.
Так, через дві доби Пістолетові добралися до Кривого Рогу. Приїхали посеред ночі. Волонтери поселили їх у місцевій школі, але поспати вдалося всього лиш дві години. Прокинулись через повітряну тривогу.
До того ми сирени не чули, в окупації тривог не було. І оцей звук мене дуже налякав. В мене була істерика. Я думала, що по нас прилетить ракета, – каже жінка.
Сім’я живе в Івано-Франківську вже понад рік і поки повертатися в Білозерку не планує, бо селище зараз обстрілюють з лівого берега Дніпра. За словами жінки, нещодавно «прилетіло» в музичну школу, яка знаходиться по сусідству з її будинком, то в хаті вікна повилітали. Та й взагалі в селищі вже зруйнована вся інфраструктура.
Шкіл немає, лікарень немає. От привезу я туди дітей і що далі? – говорить Оксана. – Минулого життя ми вже не повернемо. Але треба продовжувати жити заради майбутнього наших дітей. Потрібно знаходити в собі сили вставати вранці, посміхатися, працювати та вірити в нашу перемогу.
Авторка: Ірина Гаврилюк
Матеріал опублікований у рамках проєкту «Голоси війни», який «Репортер» реалізує спільно з радіо «Західний полюс» і телеканалом 402.
Comments are closed.