Божені Демич 26 років, вона з Івано-Франківська. Навчалась у Прикарпатському університеті, закінчила магістратуру за фахом «міжнародні відносини».
Божена переїхала в Китай, виховує доньку. А як там живеться, вона розповіла Репортеру через месенджер у соцмережі Facebook.
– Божено, чому Китай?
– Це все пов’язано з моїм чоловіком Ханом Ліном. Після Франківська я переїхала до Києва. Пізніше до Москви, допомагати мамі по роботі. Там і познайомилась з майбутнім чоловіком. А до Китаю переїхала, бо зрозуміла, що сім’я для мене – найбільша цінність. У Хана в Китаї більше можливостей, він має свій невеликий бізнес і власну квартиру. В Україні ми знімали житло, тому було не дуже зручно.
– Як познайомилася з Ханом?
– Це було дуже мило й чимось нагадало історії з фільмів. Ми робили ремонт у нашому магазині й нам привезли меблі. Чекала майстра та вирішила спробувати зібрати щось сама. Розклала на коридорі деталі і дуже швидко зрозуміла, що я не дуже справляюсь. А в цей час повз проходив Хан, подивився – і за 20 хвилин усе зібрав. Мене це вразило, я хотіла подякувати й запропонувала йому чай. До речі, майстер тоді так і не прийшов (сміється).
Спортом по війні. Коломийські атовці відкрили спортзал для побратимів (ФОТО)
Хан спершу соромився, дуже мало говорив, боявся сказати щось не так. Але наступного разу сам прийшов до мене на роботу, приніс солодощі й китайський чай. Після того якось усе закрутилося, бачилися майже щодня…
– Як до переїзду поставилися друзі, батьки?
– Друзі зрозуміли й підтримали, обіцяли прилітати в гості. Якщо відверто, я дуже сумую за Україною та своїм оточенням, вони у мене чудові й дуже рідні. Мама спочатку важко відпускала так далеко, але зрозуміла, що так для нас буде краще. Ми нині майже щодня спілкуємось у соцмережах. Вона в мене єдина, батько помер багато років тому.
– А рідні чоловіка дуже здивувалися?
– Так, його батьки були здивовані, хвилювалися, як будуть складатися наші стосунки. Але мене сприйняли дуже добре і зараз ставляться не гірше. Взагалі, в Китаї вважається, якщо чоловік одружується з європейкою, то це статусно.
– З вихованням доньки в Китаї не виникає клопотів?
– Зовсім. Навпаки, її всі люблять, граються з нею. Ми плануємо найближчі 2-3 роки жити в Китаї, а далі побачимо по ситуації, бо хочеться повернутися в Україну. Було б чудово, якби моя Емілія знала кілька мов – українську, китайську та англійську. До речі, я з нею спілкуюсь виключно українською, а чоловік – китайською. Тож багатомовність у нашій сім’ї вже започаткована.
– На життя сьогодні заробляє чоловік?
– Так. Насправді мені пощастило, бо він дуже турботливий. Іноді, коли ми щось не можемо одразу дозволити собі купити, Хан пам’ятає про моє бажання і з часом все одно знаходить варіант, як це реалізувати. Взагалі, ми разом завжди знаходимо вихід, бо ж головне – розуміння.
У мене в Києві була чудова робота, я її просто обожнюю. Я працювала та й працюю в Young Business Club. Раніше була керівником проєкту, системним менеджером, потім асистентом керівника одного з напрямів. Але зараз немає можливості працювати на повну зайнятість, тому час від часу беру проєкти і виконую їх, щоб мати якісь кишенькові гроші.
МВС пропонує саджати за зараження інших та недотримання карантину
– Що там у вас із коронавірусом?
– Щодо епідемії Китай повівся дуже організовано та серйозно. Ввели жорсткий карантин. Влада не зважала на шкоду для бізнесу чи економіки. Все просто – в пріоритеті людське життя. Вважаю, що в країні вчинили правильно, показали, як треба діяти в таких ситуаціях.
До речі, незважаючи на паніку, люди в суспільстві поводилися дуже слухняно. Виконували всі вказівки та рекомендації, тож нині в Китаї ситуація контрольована, стабільна, що важко сказати про інші країни, де також зафіксували спалахи вірусу. Під час карантину в Китаї були закриті усі місця скупчення людей (школи, садки, ресторани, кінотеатри, торгові центри), працювали тільки лікарні й ринок – щоб люди могли купувати їжу і звертатися за медичною допомогою.
Зараз в ізоляції лише місто Ухань, де вірус зафіксували вперше, решта міст майже відновили звичне життя й роботу. Звісно, це ще не кінець епідемії, і люди продовжують дотримуватися заходів безпеки: ходять у масках, в людних місцях на вході їм міряють температуру.
– Як живеться у Китаї білій дівчині, комфортно?
– Я живу в місті Цюаньчжоу, це на півдні країни. Ми приїхали в дуже несприятливий час, як потім виявилося. Все через той коронавірус. Довелося сидіти вдома на карантині, тому адаптуватися до соціуму поки що не було можливості.
Зате дуже близько познайомилася з родиною Хана, а вона у нього справді велика. Вивчила кілька десятків слів – мова доволі проста у спілкуванні, але письмово – дуже важка. Щодо комфорту, то тут є дуже зручна річ – WeChat, така комунікаційна соцмережа й банк водночас. Через неї можна вирішити майже усі свої питання і проблеми. Такого в Україні ще нема. Загалом життя в Китаї цікаве, але й незвичне, бо все нове і моментами не дуже зрозуміле.
Упівці, обідранці, серцеїди. Богдан Савлюк розповів, як створює “Теплі іграшки”
На людях я часто відчуваю себе поміченою серед інших, але не більше того. Люди звертають увагу, посміхаються, я вже звикла до цього. А от до нашої семимісячної донечки Емілії уваги більше в кілька разів. Люди постійно хочуть з нею сфотографуватися, гратися. Це іноді навіть призводить до дискомфорту, адже я, як і будь-яка мама, турбуюсь, щоб вона почувалася захищеною.
Щоб я відчувала якісь особливі привілеї – то ні, можливо, раніше до іноземців тут ставилися з більшою цікавістю. Але нині китайці вже звикли, нас тут таких багато.
Автор: Богдан Мисюк
Comments are closed.