Уже понад рік родина Олени Харченко живе у Бурштині. Наприкінці березня минулого року вони виїхали зі Слов’янська. У рідному місті вона керувала дитячим спортивно-танцювальним колективом «Гранд». Через війну усі його учасники роз’їхалися по різних куточках України та світу.
У Бурштині Олена з сином Ігорем вирішили починати все заново. З жовтня тренують дітей. Малі вже мають перші перемоги, пише Репортер.
З чистого листка
З Оленою Харченко зустрічаємося біля палацу культури «Прометей». Саме тут у неї танцювальний клас. Цілий червень вони мали канікули та з липня вже продовжать заняття.
28 травня були останні змагання у Франківську, якими ми завершити навчальний рік, – розповідає Олена. – Там діти виграли гран-прі, зайняли три перших і три третіх місця. Це наші другі змагання – і вже такі результати! Діти молодці! Перші змагання були на фестивалі в Тернополі, де ми зайняли три перших місця.
У Бурштин Олена з рідними приїхала 26 березня. Тут уже були знайомі родичів, які помогли заселитися у ліцей №2. Там родина прожила чотири місяці. В Олениного батька стався інсульт. Відняло правий бік, кілька тижнів лежав у Франківську, в обласній лікарні. Тому з прихистку переїхали на квартиру, але залишились у Бурштині.
Реабілітацією дідуся займається її старший син Ігор. Вони щодня роблять вправи, гуляють.
Я не можу сказати, що хотіла щось тут починати, – говорить Олена Харченко. – Коли виїхали з ліцею, зняли квартиру, то, звичайно, кожна людина розуміє, що потрібно щось робити. За квартиру треба платити, харчування і так далі. Тому відкрили невеличкий танцювальний клас.
У Слов’янську в Олени був танцювальний клуб «Гранд». Минулого року колективу було б 18 років.
Танцями Олена займається з 7 років.
Танцюють і обидва її сини. Старший, Ігор – майстер спорту, двічі потрапляв у збірну України. Танцює і менший син – поки на любительському рівні.
Саме зі старшим сином Олена відкрила танцювальний клас. Ігор викладає хіп-хоп, а вона – контемп, модерн, розтяжки, гімнастику, пластику. У Бурштині все починали заново.
Заняття почали у вересні минулого року, – розповідає Олена. – Спочатку прийшли дві дитини. Але нічого, через місяць – вже більше, і так до кінця грудня назбиралося дві групи – 20 дітей. Було двоє дітей-переселенців, але вони вже повернулися додому, і я за них дуже рада. Зараз у колективі діти з Бурштина й навколишніх сіл. Навіть з Рогатина приїздили.
Читайте також: «Вільна» об’єднує жінок. Як у Франківську працює дружній та безпечний простір
Танець – це емоції, енергія і співпережиття, – говорить Олена Харченко. – Зараз, у такий час, я вважаю, потрібно танцювати. Тому що танок завжди приносить дітям радість. І це розвиток для них. А ще я пишаюся батьками своїх дітей, які вкладають у них усе, що можуть, у такий нелегкий час.
Уже раз втікали від війни
Олена розказує, що якраз 27 лютого 2022 року мав бути грандіозний виступ, до якого готувалися всім колективом – перший рейтинговий турнір. Мало бути 56 номерів.
Пояснює, що в році є п’ять дуже крутих змагань. Діти мають там виступити, аби набрати бали, які потім сумують і вираховують, чи потрапляють вони у збірну України.
23 лютого у нас було передостаннє тренування. Займалися майже 5 годин. І це тільки групові, потім ще були індивідуальні, – пригадує Харченко. – А наступного дня… Ми місяць були вдома. Було гаряче. Постійні удари. Зрозуміла, що це не та війна, що була у 2014 році. Ми живемо на п’ятому поверсі, тож я бачила червоні спалахи у небі, що вони ближче, ближче. Окупанти взяли Ізюм, підходили ближче до Святогірська. Зрозуміла, що треба виїздити. Взяли, що могли.
Читайте: Голоси війни. Ольга Жидкова: “Війна забрала багато, але дала ще більше – сили продовжувати”
Усіх учасників колективу, каже, розкидало по різних куточках України та світу. Але Олена підтримує зв’язок з вихованцями.
За її словами, вони вже таке переживали у 2014 році. Тоді також багато пороз’їздилося і не всі повернулися до Слов’янська, а зараз тим більше. В ті часи родина Олени 3-4 місяці жила в Ізюмі. Спершу у родичів, а потім винаймали житло. Меншому сину було трохи більше року.
Я тоді також не знала, чи повернемося, чи ні, – згадує Олена. – А 5 липня 2014 року запам’ятала на все життя, коли о п’ятій ранку телефонують і кажуть – місто звільнили, блокпости порожні. Десь важко було перші півтора року, після звільнення міста. А потім усе пішло вгору. Я бачила, що Україна росте. Дороги, комунікації, це все зробили. Наше місто таке красиве!
Не сидить на місці
Додому хочеться. Не повірите, як хочеться! – продовжує Олена. – Танці рятують. Є проблеми, та коли заходжу в зал – усе забувається. А діти?! Від них така енергетика, вони тебе наповнюють, і ти забуваєшся. Вже після занять я можу вернутися в якісь свої думки та проблеми.
Олена Харченко також тренер України зі спортивних танців на візках. Має свою команду, з якою працює уже понад 13 років. Зараз тренує подружжя Керничних – Сніжану й Володимира, а також Наталю Чехонацьку. Усі зі Слов’янська. Нині знайшли притулок на Закарпатті.
Олена недавно їздила до них на два тижні. Щодня тренувались, бо готуються до Чемпіонату світу.
Читайте також: Навчання, техніка та грантові проєкти. Як у Франківську жінки, що врятувалися від війни, знаходять можливості роботи
За цей період ми вже з’їздили на три змагання – у червні того року взяли кубок Польщі. Далі восени був чемпіонат Європи в Чехії, а у квітні були в Голландії, – розказує Олена. – А в листопаді в Італії буде Чемпіонат світу.
Олена розповідає, що у Слов’янську займалась і з дітьми на візках. Знає, як це робити, як працювати. І в Бурштині бачила одну дівчинку на візку, хотіла б продовжити таку роботу.
Також у Бурштині Олену запросили викладати танці у ліцеї №3. Має там дві години. Тамтешні діти також їхали з ними у Франківськ на виступ. І один із кубків, що виграли, Олена віддала в ліцей. Це, каже, дітей дуже мотивує.
Також відкрила для дорослих заняття з танців на підборах – хай-хілс. Дівчатам це дуже подобається.
Авторка: Світлана Лелик
Comments are closed.