«Мій чоловік виходив з Маріуполя через полон, а батько – сам, пішки», – каже красива молода жінка Марія Гльоза. Її родина втратила там усе нажите роками. Але головне – усі вони змогли вибратися звідти. І нині у Франківську зуміли не лише відновити сімейну справу, а й розширити її.
Про впертість і наполегливість, міцність сімейних ниток і мемчики на шевронах – у статті «Репортера».
Родина з Маріуполя
Коли почалася війна, ми з мамою і донькою, якій було 8 місяців, виїхали до родичів у Дніпропетровську область, – розповідає Марія Гльоза. – Я собі думала, що їдемо на тиждень, взяла лиш найнеобхідніші речі – одяг, комп’ютер, фотоапарат. Зараз дуже шкодую, що не взяла свої дитячі альбоми. Всі вони знищені, і ти розумієш, що не зможеш показати своїй донечці, яка була мама маленькою, куди ходила, як там у нас було.
Її батько, Микола Воропай, як резервіст першої черги, повернувся на службу. Її чоловік Андрій три місяці перед тим підписав контракт з прикордонниками. Тож обидва залишилися захищати Маріуполь.
У місті, в їхньому будинку, лишилася бабуся. Старша жінка не захотіла їхати, бо, як і багато хто, не вірила, що буде щось серйозне.
Ми вже з 14 року загартовані були, – каже Марія. – Обстріли були, ми їх чули. Люди звикли. Коли почалася повномасштабна війна, люди не дуже серйозно до того поставилися, пішли на роботу, займалися своїми справами, а вже коли захотіли виїхати – не вийшло».
От і їхня бабуся сказала: ви їдьте, а я буду дім стерегти, та й собаки і коти лишаються, як вони самі?
І десь 2 березня був перший прильот в наш дім. Бабуся розказувала, що сиділа в підвалі і чула, як гупнуло. Вийшла, а частина будинку обвалилася. Наступного дня знову прильот. Але теж нічого не загорілося. А на третій день, бабуся каже, сидить в підвалі і чує тріск. То горів дах. Побігла до сусідів, ті забрали з підвалу документи, хотіли витягти тварин, одну кішку врятували, інша, злякана, сховалася. Собак витягли, ті зразу зі страху повтікали.
Через кілька днів провідати бабусю прийшов батько, і побачив, що будинку нема.
Читайте: Відірвані від моря. Як живуть маріупольці у Франківську (ФОТО, ВІДЕО)
З його слів, перша думка, що мама там померла. І якось так Бог їх звів, що в той момент бабуся з сусідом прийшла до нашого дому. Вони могли дуже легко розминутися. Але, певно, так треба було. Тож тато перевіз її в іншу частину міста, в порт, де він був.
У кінці березня у Марії зник зв’язок з чоловіком. Стала шукати інформацію через частину. Каже, там була одна жіночка, яка тримала з нею зв’язок, – вони отримували свіжі списки загиблих і поранених.
І от так я знала, що він живий, – каже Марія.
А у квітні до неї зателефонувала подружка. Питала, де Андрій, бо по «тих новинах» показували полонених, і є схожий.
Читайте: «Курултай». Як у центрі Франківська ветеран війни підтримує традиції Криму
Вона мені кинула той ролик, ну, я свого чоловіка завжди впізнаю. Плюс по даних, які мені передавала та жіночка з частини, я вже знала, що він поранений в ногу, – розповідає Марія. – І я тоді почала подавати його по всіх службах: це мій чоловік, він потрапив у полон, додайте його до списків полонених.
Потрібно кудись рухатись
Чоловік Марії Андрій виходив з Маріуполя через полон, а батько – сам, пішки.
Був такий момент, кільце звужувалося, все менше лишалося територій, які контролювали наші, зникав зв’язок і багато було військових, які виходили самі, – хто пішки полями, хто ще як, – розповідає Марія Гльоза. – Так і тато виходив. І після цього було розслідування. Поки розглядали справу, він приїхав до нас.
Сім’я вже на той час переїхала до Франківська. З ними була й бабуся, якій вдалося ще раніше виїхати з Маріуполя з цивільними.
Вона приїхала до нас ще у Дніпропетровську область і ми десь три місяці всі там просиділи, – пригадує Марія. – Потім вирішили, що треба кудись рухатися. Куди? Вирішили просто їхати на захід. Франківськ? А чому ні? Квартиру шукали по дорозі. Я просто звернулася до ріелтора і вже майже на під’їзді до Франківська вона нам сказала: їдьте, я вам зараз усе покажу, все буде добре. От так ми тут і залишилися, в тій квартирі так і живемо.
Андрія, як важкопораненого, обміняли у червні 2022 року. Після цього він проходив лікування та реабілітацію. А батько, чекаючи висновків розслідування, вирішив спробувати відновити справу, яку вони втратили в Маріуполі.
Трохи передісторії. Микола Воропай служив з 2014 по 2021 рік, а коли звільнився, зайнявся тим, що любив, – виробами з дерева. Спочатку робив сувеніри на подарунки своїм побратимам, потім все це набрало масштабів, і родина вже навіть готувала до відкриття власну крамницю. Але двері того магазину так і не відкрилися – він згорів від влучання.
І от у Франківську тато вирішив спробувати долю, – розказує Марія. – Він написав грант на Український ветеранський фонд. Спочатку взяв мікрогрант – 20 тис грн. А потім ще один, уже великий – на 877 тис грн. Він ще своїх грошей доклав, і ми взяли лазерний і фрезерний верстати, інше обладнання.
Так почала свою роботу майстерня «ArtНація», де виготовлялася сувенірна продукція з дерева. Як розказує Марія Гльоза, зараз переважно роблять речі під індивідуальне замовлення. Це коробки під подарунки, підставки, органайзери – брендована продукція, яку не купиш в магазині.
Який вам вишити шеврон?
І якось неочікувано для них самих справа завернула у ще одне русло – виробництво шевронів та патчів.
Як розказує Марія Гльоза, у тому великому гранті в них була прописана купівля УФ-принтера. Але тоді якраз почалися вимкнення світла, а ця техніка дуже примхлива. Тож вирішили купити вишивальну машинку.
Ми коли її отримали, в нас такі очі були круглі, ми ж ніколи з цим не стикалися, – посміхається вона. – Страшно було її навіть запускати. Але потрошку, потрошку. Я читала в інтернеті, що і як, скільки треба підкладок, які тканини, всі ці нюанси. Брат навчився робити макети сам по відео. І почали ми спочатку для татової частини – група крові, погони – робили на пробу. Потім це все потрошки почало набирати обертів. Почали робити на замовлення шеврони, нам вже стало не вистачати однієї машини.
Цей напрямок своєї роботи назвали «MAYAR» – це збір з імен Марії та Ярослава, її брата, який займається макетами.
Згодом придбали ще одну невеличку вишивальну машину, але дуже швидко стало зрозуміло, що й цього замало.
Бо іноді на створення одного шеврона іде 7 хвилин, а іноді пів години. Ти можеш вишивати якесь замовлення і 9 годин, усе залежить від складності, – пояснює Марія. – Тобто нам доводилося навіть чергуватись і працювати вночі. Тож на початку 2024 року я написала ще один грант в Український ветеранський фонд – на розширення. І ми отримали підтримку, зараз придбали чотириголову машинку. Тобто з двох голів ми вийшли на вісім.
Нині вони вже можуть виконувати великі замовлення по 100, 200 штук. Такі роблять зазвичай на цілий підрозділ.
Шеврони зараз – необхідний продукт, люди самі їх шукають, – каже Марія Гльоза. – Комусь треба оновити, бо зносилися, хтось отримав нове звання. Дуже багато замовлень на шеврони, патчі, які дарують емоції – такі смішні, з якимись текстами, картинками. Там «Попав в армію по оголошенню», «Якщо не ми, то не ми», «Добрий день, еврібаді». Щось таке, що піднімає настрій».
Зараз у цій справі, окрім Марії та її брата Ярослава, працює і її чоловік Андрій. Він кілька тижнів тому звільнився зі служби. Також помагає і мама. І Марія вже думає, що треба шукати ще людей, бо не встигають закривати всі напрямки роботи.
А їхній батько Микола Воропай повернувся на службу, зараз на Одещині.
Авторка: Женя Ступ’як
