30-річний латвієць Алвіс Лукша приїхав в Україну за два роки до повномасштабного вторгнення. Жив у Києві. Був тренером з тхеквондо, а 24 лютого 2022 року вступив до територіальної оборони. Весною цього року був важко поранений на Куп’янському напрямку. Реабілітацію проходив у Франківську. Каже, ні про що не шкодує, бо в Україні живуть його друзі й залишити їх у біді він не міг.
Це наша війна також
Алвіс вільно спілкується українською, яку вивчив за два роки життя в Києві. А вже потрапивши на фронт, вивчив «закарпатську», адже служив у 101 бригаді тероборони, яка формувалась у Закарпатті.
Я знаю багато мов. Окрім латвійської, – англійську, польську, українську, ну і кацапську, бо мову ворога треба знати, – каже чоловік. – Польська найближча до української. Ближче вже нема куди.
Повномасштабне вторгнення росії в Україну застало Алвіса в Києві. Розповідає, що за тиждень до 24 лютого йому телефонували з посольства Латвії, просили виїхати з України. Але він вирішив залишитись і не шкодує про це.
Багато моїх знайомих іноземців казали, що буде війна, а я до останнього не вірив. Казав, якщо це станеться, то стане початком кінця путіна і його країни. Але це сталося. Божевілля… – говорить Алвіс Лукша. – Я залишився, бо в Києві в мене багато друзів, яких я люблю. Я дуже люблю Україну, мені тут подобається, я хочу тут жити. Чому я повинен десь бігти, залишати своїх друзів у біді? Залишати все, що я люблю, ворогу? Я залишився свідомо і не шкодую про це взагалі.
Також, каже Алвіс, це війна не лише України. І якщо росіян не зупинити зараз, то далі вони нападуть на країни Балтії.
Балтійські країни дуже добре пам’ятають, як це бути під окупацією, – розповідає Алвіс Лукша. – З Латвії в часи СРСР вивезли 60 тисяч людей. Для країни, де населення менше 2 млн – це багато. Радянський союз знищив багато латвійців і привіз до нас своїх москалят. Тому це й наша війна. Ми розуміємо, що Україна – це єдина країна в Європі, котра може дати бій росії. І ми також розуміємо, якщо Україна впаде, то наступними будуть балтійські країни. От і все.
Дуже хотів служити
Алвіс Лукша у строю з першого дня повномасштабної війни, але офіційно в Збройних силах з осені 2022 року. Пояснює, що до 24 лютого працював у центрі спеціальної підготовки, де тренували тілоохоронців та надавали послуги у сфері безпеки. Після вторгнення росії інструктори центру, серед яких були переважно учасники АТО та ООС, зорганізувалися і стали на захист Києва.
Ми взяли до рук зброю і почали працювати, – розповідає Алвіс. – Поліція та СБУ знали про все, що ми робимо. Бо ми й вулиці патрулювали, і затримували людей, які наводили ракети на Київ.
Так тривало кілька місяців. Коли ситуація в Києві стабілізувалася і туди почали повертатися люди, то треба було вирішувати, як жити далі.
Перші місяці вторгнення ми жили на заощадженнях, – пояснює Алвіс Лукша. – Зрозуміло, що довго так тривати не могло, тому треба було або шукати роботу, або йти воювати офіційно.
Каже, хотів вступити Інтернаціональний легіон, але його не взяли через брак бойового досвіду. Також, аби вступити в легіон, потрібно було мати за плечима щонайменше п’ять років військової служби. В Алвіса цього теж не було.
Було нелегко, бо я громадянин Латвії і є певні бюрократичні процедури. Але я дуже сильно хотів служити, тому зміг влаштуватися в 101 бригаду ТрО ЗСУ, – говорить чоловік. – Українська армія специфічна, багато що дісталося у спадок від «совка». Але, щоб змінити армію, треба почати з себе. Потрібно вчитися – читати літературу, дивитися відео. Бо війна – це кожен день щось нове і за цим новим треба встигати, аби перемогти ворога.
Ворог полював на медиків
За період служби Алвіс Лукша встиг побувати на різних напрямках. Був на Сумщині, Харківщині, Луганщині. 29 травня цього року під Куп’янськом отримав поранення.
Нам треба було змінити хлопців на спостережному пункті, який був наполовину в оточенні, – пригадує Алвіс. – Ми не дійшли, потрапили в засідку. Але нам пощастило, що ворожі снайпери спрацювали раніше, ніж мали. Ми прийняли бій. Це тривало зранку до обіду. Ворог не міг нас вибити й застосував артилерію та дрони. З дрона на мене скинули снаряд, і тому вся моя права сторона в осколкових пораненнях.
Алвіс каже, один з осколків потрапив в плече – було дуже багато крові. Але він не став чекати медиків, а поповз у бік наших позицій.
Я розумів, що не можна чекати медиків, бо ворог на них полює – тому мене й не добивали, – розповідає військовий. – Я почав повзти. Потім мене підібрали побратими й дотягли до бліндажа сусіднього батальйону. Вже там хлопці надали мені першу допомогу та викликали евакуаційну бригаду.
Усі хочуть повернутися
Першу операцію Алвісу зробили в Чугуєві. Потім його перевезли до Харкова – там він пробув з місяць часу, а далі поїхав в Івано-Франківськ на реабілітацію.
Я дуже вдячний франківським лікарям, бо якщо до цього я ходив з милицями, то зараз уже можу бігати та стрибати, – говорить Алвіс. – Але повна реабілітація триватиме ще довго, бо в мене пошкоджені два нерви, а їхнє відновлення – дуже довгий процес.
Продовжити реабілітацію військовий планує в Латвії, а потім, обіцяє повернутися в Україну. Та чи повернеться на службу, він поки не вирішив.
Частина мене дуже хоче повернутись до побратимів, – каже Алвіс Лукша. – По-перше, бажання повернутися на війну є у всіх, бо у цивільному житті військовому дуже складно знайти себе. Тому, навіть якщо ВЛК визнає тебе обмежено придатним чи непридатним, – ти повертаєшся на службу. Я знаю таких хлопців. По-друге, я розумію, що боротьба ще не закінчена. Ворог з України просто так не піде, йому треба “допомогти”.
Алвіс впевнений, що Україна обов’язково переможе. Перемогти нам допоможуть країни-союзниці, але основну роль зіграє мотивація наших військових, бо «війна виграється серцем та розумом, а не зброєю».
Вірте в себе. Не переставайте вчитися. І ніколи не здавайтеся. За Україну треба воювати, а не тікати за кордон, – каже Алвіс.
