Юрій Андрухович: Про футбол і російські поразки

Пропонуємо свіжу публікацію франківського письменника Юрія Андруховича на порталі Збруч.

За що варто справді любити найважливіші міжнародні футбольні чемпіонати – це за неминучу збалансованість новин поганих і добрих. Погані нам переважно приносить наша рідна українська збірна. Але довго сумувати нам не доводиться. Тут-таки збірна Росії приносить нам добру новину. Бо хіба бувають новини кращі за ті, де йдеться про російські поразки?

От і вчора я зловив себе раптово на думці, що забиті Словаччиною голи тішать мене так, наче то насправді не словаки їх забивають, а українці.

Однак країна в нас (та, що «единая страна») доволі велика, і, мабуть, не всі в ній так радісно, як я, реагують на футбольні невдачі північно-східного сусіда. У зв’язку з чим накочує певний спогад восьмирічної давнини.

У червні 2008 року також відбувалося футбольне Євро. Україна традиційно на нього не потрапила, Росія ж надзвичайно мене засмутила, вперше у своїй футбольній історії вийшовши з групи до чвертьфіналу. Гіркота цього невтішного факту, щоправда, суттєво пом’якшувалася тим, що у чвертьфіналі на Росію чигала бездоганно потужна Голландія. Я подумки потирав руки в очікуванні масакри.

На той час я був у турі з «Мертвим півнем». Ми возили клубами Сходу і Півдня наші «Кримінальні сонети». В день матчу Голландія – Росія ми добралися до Дніпропетровська. Якщо хтось забув де це, то нагадаю, що так у ті незапам’ятні часи називалося славетне місто Дніпро.

Я вже не пригадаю, о котрій годині ми розпочали концерт, але знаю точно, що коли ми його дограли, у клубі запустили трансляцію матчу. Йшов другий тайм, і Росія саме забила. Вона повела з мінімальним рахунком, і це вже само по собі було жахливо. Ще жахливіше було те, як за неї вболівала місцева дніпровська публіка. Лише кілька нечисленних друзів з Дніпра були того вечора на правильному, тобто на голландському боці. Але переважна більшість (а в цьому випадку радше «подавляющее большинство») дніпрян натхненно дерла горлянки за північно-східних. Пам’ятаю якогось леґендарного неформала з посивілою бородою й патлами, котрий накинувся на нашого проголландського друга зі знаменною фразою «Та ничего там хорошего нету в этих твоих Нидерландах, кроме травы, конечно». На запитання ж нашого друга, а що такого хорошого є в Росії, він роздратовано відповів щось на зразок «Свои все-таки».

Тож коли хвилин за п’ять до кінця другого тайму голландці відіграли пропущений м’яч, то тільки ми з Романом Чайкою відверто (а може й дещо надміру відверто) цьому зраділи в раптово занімілому клубі. Діло йшло не тільки в бік додаткового часу, але й неминучого конфлікту з подавляющим большинством присутніх. Ми з півнями вирішили пошвидше пакуватися до буса й під проводом дніпровських організаторів вирушати до місць нашого відпочинку з нічлігом. А матч, мовляв, уже там додивимося, на квартирі.

Квартиру дніпряни підібрали нам у не зовсім центральному місці. Швидше навпаки. Настільки навпаки, що й самі вони, організатори, не дуже чітко розуміли, куди мають нас супроводжувати в цьому винятково темному нічному місті. Поки наш бус розгублено возився туди й назад завулками і дворами всіляких багатоповерхівок, ніяк не знаходячи собі зарезервованого пристановища, у швейцарському місті Базелі йшов додатковий час футбольного матчу Голландія – Росія. І коли ми врешті знайшли саме той двір і саме ту адресу, й почали вивантажуватися перед саме тим під’їздом, усі навколишні багатоповерхівки вибухнули неймовірно голосною, просто феєричною радістю. Виявилося, що в усіх помешканнях дивляться футбол. Ми з Чайкою лише невтішно перезирнулися. Було ясно, що це гол. Було так само ясно, хто забив. Хвилини через три (ми все ще заносили речі) все повторилося – ще один тріумфальний вибух, переможний шал. Фініта.

Росія тоді перемогла 3:1. Той матч і досі вважається найкращою їхньою грою й найбільшою перемогою за всю історію виступів російської збірної. Росіяни так пишаються ним, що навіть присвятили йому окрему довжелезну статтю у Вікіпедії.

Дела давно минувших дней, так би мовити. Преданья, м’яко кажучи, старины глубокой.

Мені ж не йде з голови певний соціокультурний експеримент. Задля його чистоти слід було б опинитися в тих самих дворах тієї самої багатоповерхової забудови міста Дніпра минулої суботи, 11 червня 2016 року, годині десь о 23:45 місцевого часу. Іншими словами, в додані хвилини футбольного матчу Англія – Росія.

Й тоді, затуливши вуха та зіщулившися, напружено завмерти в очікуванні реакції багатоповерхівок на забитий росіянами гол.