У вівторок, 22 березня, виповнилося 65 років колишньому гравцеві івано-франківського «Спартака», заслуженому тренерові України Петру Кушлику. «Репортер» розпитав ювіляра про все…
— Пане Петре, як ви потрапили у футбол?
— Скільки себе пам’ятаю, стільки я з футболом. Любов до нього мені привів батько — Іван Петрович, який понад 35 років керував калуським стадіоном «Хімік». Саме батько стояв у витоків боєздатного футбольного колективу — калуського «Хіміка». Можна сказати, що й Йожефа Сабо у великий футбол «привів» саме він. Той навіть під час виступів за калуську команду, аж до виклику до київського «Динамо», жив із нами у батьківській хатині.
— Пройшло вже майже 40 років з того часу, коли франківський «Спартак» виборов звання чемпіона республіки та право виступати у першій союзній лізі, де команда провела дев’ять сезонів…
— У «Спартак» я прийшов в 1971 році. Перед тим служив в армії, грав за армійські команди, у складі одної з них виборов звання чемпіона СРСР між військовими округами.
Безумовно пам’ятаю свій дебют за «Спартак», правда, він виявився невдалим. Вийшов на заміну в матчі з «Гореню» (Рівне) і провів на полі лише три хвилини — у першому ж ігровому моменті отримав перелом носа, тож мене замінили.
А далі за «Спартак» я відіграв дев’ять сезонів. Як бачите, команда в мене була одна, а не так, як нині — футболіст за сезон може змінити не один клуб. Мав хороше запрошення до ворошиловградської (луганської) «Зорі», але не перейшов, послухавшись поради батька. Безумовно, в 1970-х у нас була одна з найкращих та найстабільніших команд, що репрезентувала наше місто на всесоюзній арені. Чого варті були матчі на нашому «Спартаку» ( наразі «Рух»), де завжди збирались понад десять тисяч глядачів?! Команда завжди мала у складі значну частину вихованців місцевого футболу, які на рівних боролися з командами СРСР.
— Проти кого було грати найважче?
— Я завжди грав на позиції захисника. Команди в першій лізі були самобутні. збалансовані та із хорошим набором гравців. Більшість ставили перед собою найвищі завдання, в середньому 6-8 команд боролися за путівку у вищу Союзну лігу.
Приємно згадати, що мені довелося успішно зіграти проти Валерія Газзаєва, він тоді грав за армійців із Ростова-на Дону. Через 20 хвилин гри його замінили. Певно, так мало він ніде не грав, як у матчі з командою Івано-Франківська. Важко було протистояти бакинцю Анатолію Банішевському (у нього було 50 матчів за збірну СРСР), а також Георгію Ярцеву з московського «Спартака» та Віктору Грачову із «Колхозчі» (Ашхабад).
— Потім стали тренером?
— Став тренером — це сильно сказано. Спершу почав у місцевій СДЮСШОР, набрав групу хлопчиків 1973 року народження. Але попрацював там не довго, бо запросили в рідний «Спартак».
Коли став тренером та відчув, що можу чогось досягти? Мабуть, у Надвірній, де працював із місцевою « Бистрицею», коли ми виграли все на обласному рівні. Були результати й за межами області. У 1986 році ми виграли дуже популярний і почесний трофей серед колективів фізкультури УРСР — кубок «Робітничої газети», а наступного року — міжнародний кубок «Работническо дело» у Болгарії.
В 1999-1991 роках навчався у Москві, у Вищій школі тренерів, успішно закінчив, ставши одним із останніх її випускників. З 1992 року по 2000-й працював у Польщі. Почав х команд третьої ліги, а закінчив з лодзевським «Відзевом» — команда виступала в Екстракласі польського футболу.
Далі на запрошення Віталія Кварцяного повернувся в Україну та через рік допоміг «Волині» повернутися до Вищої ліги українського футболу. У сезоні 2006/2007, вже з ужгородським «Закарпаттям» став переможцем Першої ліги в якості тренера.
Але завжди хотів працювати на Прикарпатті.
— Так сталось, що ви були в останньому сезоні, коли в Івано-Франківську зникла професіональна команда?
— То дуже болюча тема. Прикро, що Івано-Франківськ, як і наша область вже не один рік не має будь-якої футбольної команди — як у професіональному футболі, так і в аматорському, в жодних футбольних змаганнях нашої держави. Хто винен? Як на мене. винні всі, хто хоч якось причетний до футболу в нашому краї. На жаль, амбіції тих чи інших осіб у кінцевому результаті призвели до цього. Прикро, що й владі наразі байдужа доля прикарпатського футболу. Це неправильно. Всюди, та навіть у нас у попередні часи, влада не стояла осторонь футбольного життя, що приносило результат.
Мене дуже дивують заклики: «Відродимо»! А що відроджувати, коли все знищили? Команди немає, будь-якої матеріально- технічної бази немає, центральний стадіон будується вже не одне десятиліття, та кінця тій будові не видно. Ось, два роки тому, голосно та пафосно створили якусь там «Галичину». Малювали схеми, розповідали про академію та розвиток дитячо-юнацького футболу при тому клубі. А до діла, почали грати на область, дивишся, а у них на поле виходять сорокарічні гравці… Ось вам і всі, як то кажуть, понти… Чим завершився той проект — усі добре знають.
Недавно на ефірі на радіо «Західний полюс» я запропонував таке: в Івано-Франківську є не один десяток будівельних компаній, приблизно десять із них мають мільйонні обороти на будівництві в цьому місті, то чому би міській та обласній владі спільно із тими фірмами не взятись? Кожен відповідав би за свою ділянку роботи (наприклад, сектори на стадіоні), спільно добудували б той же «РУХ», стадіон став би окрасою нашого міста? Це ж був би стадіон не на один рік, його б ніхто собі не забрав…
З цього приводу я навіть пожартував, що якби таке сталося, то купив би щітку та взуттєвий крем і начистив би мешти всім, хто б таки реально добудував стадіон і надав життя новій футбольній команді Івано-Франківська.
Користуючись нагодою, запрошую всіх вболівальників 26 березня о 15:00 на МЦС «Рух» — на товариський матч між МФК «Ніка-Івано-Франківськ» та збірною студентів Івано-Франківського національного медуніверситету, яку складуть найкращі футболісти- іноземці з Нігерії, Анголи, Камеруна та Гани.
Comments are closed.