Це було у далекому 1992 році. Боксерська збірна незалежної України вперше у цьому статусі виїхала за кордон на чемпіонат світу. У підсумку в канадському Монреалі Івано-Франківськ отримав бронзового світового призера. Наша розповідь – про історію одного боксерського тандему: боксера Віталія Цісика та його тренера Анатолія Мушія.
Нині 36-річний Віталій Цісик живе у Детройті та працює інженером-програмістом на літакобудівному підприємстві. А у 90-х роках він був першим номером збірної України у категорії до 57 кг. «Репортер» зв’язався з Цісиком, а також поспілкувався з його колишнім наставником Анатолієм Мушієм.
З раннього дитинства Віталій займався гімнастикою, тому був міцним хлопцем. Згодом пішов на секцію боксу до тренера Казимира Журавінського. Під його керівництвом тренувався близько чотирьох років, а коли Журавінський став директором Івано-Франківської спеціалізованої дитячо-юнацької школи з боксу, з Цісиком почав займатися молодий тренер Анатолій Мушій.
«З перших тренувань я побачив, наскільки це вихований хлопець, – згадує Анатолій Мушій. – По характеру Віталій був дуже скромним і тактовним. З ним було дуже легко працювати, бо завдання тренера виконувалися терпляче і навіть скрупульозно. А в рингу він ставав швидким і вибуховим. Він проводив гострі атаки, мав сильний удар. На цій особливості ми й робили наші перші кроки».
Вже на перших всеукраїнських змаганнях Цісик почав входити у призери. Ще в юнацькому віці він став фіналістом першості України. Згодом яскраво виступив на чемпіонаті України в Коломиї. «Своїх суперників Віталій перемагав з явною перевагою, і виявився справжнім відкриттям змагань, – згадує Анатолій Мушій. – Він став чемпіоном, а через рік, у 1992 році, на нього чекав молодіжний чемпіонат світу».
Того ж року Цісик поступив на вечірнє відділення механічного факультету університету нафти і газу. Як каже Мушій, це було проблемою, бо вільний час залишився тільки зранку, і доводилося спеціально для нього шукати спаринг-партнерів. Часом просили спортсменів-ветеранів, кілька разів тренер сам одягав рукавички і боксував зі своїм підопічним.
Отже 1992 рік, Монреаль, Канада. Та світова першість стала першим закордонним змаганням для нашого боксера. Попри це, Цісик мав уже непоганий змагальний досвід, бо виступав на молодіжному чемпіонаті СРСР у Саратові, після чого його взяли навіть у молодіжну збірну Союзу. Виступав Віталій і на всесоюзному відборі до чемпіонату Європи.
Канада була першим виїздом за кордон і для нової української збірної. Було важко, адже ні тренери, ні боксери нічого не знали про боксерську манеру закордонних суперників.
 |
На тому чемпіонаті Віталій провів три бої. «У першому я нокаутував суперника з Венесуели, але пошкодив ліву руку, – розповідає Цісик. – Травма турбувала, але я неодмінно хотів продовжити виступ. У другому бою переміг пуерторіканця, якого ще й двічі посилав у нокдаун. У третьому, півфінальному, зустрівся із сильним канадцем. Працювати доводилося практично лише правою рукою, тому за підсумками трьох раундів судді віддали перемогу канадцю. Він, до слова, у підсумку став чемпіоном світу».
Тоді не було ані Інтернету, ані теперішнього доступного телефонного зв’язку, і про канадські виступи свого підопічного Анатолій Мушій дізнавався зі скупих заміток газети «Советский спорт». Тільки повернувшись на Україну, Цісик з Києва одразу подзвонив тренеру і повідомив, що привіз бронзу.
«Після цього здобутку Віталій продовжував боксерську кар’єру та навчання в інституті, – каже Анатолій Мушій. – Його терпіння і старанність були фантастичними. Чи готуємось до змагань триразовими тренуваннями, чи виступаємо на турнірі, у вільну хвилинку Віталій сидить і читає підручник або конспект. Не можна було собі уявити, щоб хтось сказав про нього щось погане. Навіть викладачі дивувалися, як відомий майстер спорту міжнародного класу встигає поєднувати спорт і навчання».
Іванофранківець зі збірною України виступив ще на багатьох змаганнях. Взяв участь у Кубку світу 1994 року в Таїланді, був у призерах та ставав чемпіоном на турнірах у Данії, Індонезії, Болгарії, Югославії, Румунії, Італії, Туреччині, Англії. Звісно, підіймався на п’єдестал чемпіонатів України. Перемагав спершу у 1995 році у матчевій зустрічі між збірними США та України в штаті Масачусетс, а наступного року в Києві. Зав’язалися знайомства, і у 1998 році він вирушив до США. Продовжити спортивну кар’єру не вийшло, натомість, з’явилася можливість працювати за спеціальністю в Детройті, американському центрі машинобудування. Так почалася нова кар’єра, механічна. Нині він розробляє багато різних вузлів для літаків і вертольотів.
Спортивний наставник Віталія Цісика Анатолій Мушій нині є заслуженим тренером України, працює у спеціалізованій дитячо-юнацькій школі олімпійського резерву з боксу, спортклубі «Ринг». За цей час довелося багато пережити. У кінці 80-х франківські боксери займалися у теперішній «Просвіті». То був потужний спортивний осередок, де, крім боксу, працювали зали важкої атлетики, вільної боротьби тощо. Там же свого часу займалися «руханковими вправами» члени «Соколу» і «Пласту». А невдовзі після здобуття Україною незалежності спортсменів «попросили» з цього приміщення. Взамін не запропонували нічого. Тренери, хто як міг, шукали нові приміщення. Так на Будівельників створили спортклуб «Форум», а на вулиці Симоненка – «Ринг».
Цісик та Мушій досі підтримують зв’язок. Одного разу тренер навіть побував у боксера вдома в США. Минулого року Віталій завітав до Івано-Франківська.
«Бокс багато чому навчив мене, – каже Цісик. – Він дав мені настирливість, вміння досягати мети. А ще завдяки боксу я побачив багато країн та народів, знайомився з різними людьми. Це великий досвід. Спорт і нині є великою частиною мого життя, слідкую за його подіями, привчаю до спорту своїх дітей».
Віталій Цісик переконаний, що головна формула успіху – це щоденна важка праця. «Кожна людина є талановитою у чомусь, – каже він. – Знайти свій шлях важко, але якщо розвивати свій талант, цілеспрямовано працювати над собою, успіх обов’язково прийде».
