7 листопада минуло 150 років з дня народження Марії Склодовської-Кюрі, однієї з найпомітніших постатей у світі науки. Про свій науковий шлях і жінок у сучасній науці розповідають двоє франківчанок.
Ганна Ерстенюк, доктор біологічних наук, професор, спеціальність медична біохімія, завідувач кафедри біологічної та медичної хімії ІФНМУ, перший проректор, лауреат Державної премії в галузі науки і техніки.
Я з дитинства мріяла стати лікарем. Але після школи до медичного університету в Івано-Франківську не вступила. Це був перший урок стійкості в житті. Отримавши відмову, понесла документи до медучилища. Жінка у приймальній комісії, поглянувши мої документи – атестат, золоту медаль – порадила дуже добре подумати, чи дійсно це те, що я хочу. І я її послухала. Я не пам’ятаю ні її імені, ні прізвища, але я їй за це дуже вдячна. Якби не вона, то я б не була сьогодні там, де є.
Наступного року зрозуміла, що можу спробувати себе в чомусь іншому, новому. Подалася на біологічний факультет у Львівському університеті. А потім 15 студентів відібрали для навчання на новоствореній кафедрі біохімії. Це був перший набір. До кінця не розуміла, що це таке. Тому сказати, що це був усвідомлений вибір, спрямований на науку, не можу. Любов до наукової роботи сформувалася вже під час навчання.
Кафедру очолював професор Сухомлинов. Кожен викладач був не просто викладачем. Це були ентузіасти, професіонали, які не переказували підручник, а вміли запалити. Нас привчали до наукової роботи з першого курсу. А з другого – ми вже працювали в лабораторіях. Та найперше надихали люди, захоплені своєю справою. Це все виплекало захоплення наукою.
Найбільше у наукових пошуках мене захоплює експеримент і його результати. Так, плануючи дослідження, ми прогнозуємо його результати. Однак, щоразу достеменно не знаєш, що ж отримаєш.
Після навчання у Львові була потреба повернутися додому, тому аспірантуру я закінчувала заочно. На роботу у франківський медичний університет мене прийняв колишній ректор Георгій Бабенко. Мені дозволили обирати: кафедра біохімії чи кафедра онкології? На кафедрі біохімії працювали багато людей. Коли привели на кафедру онкології, то відкрили двері в порожнє приміщення і сказали: тут буде твоя лабораторія. Там нічого не було, але була можливість щось створити. Тому я обрала кафедру онкології.
Під час роботи над кандидатською працювали в онкодиспансері – досліджували рак молочної залози, канцерогенез на тваринах. Дослідження вдалося – не лише захищена робота, а й деякі наші практичні розробки впроваджені при лікуванні пацієнтів. Потім мені запропонували очолити науково-дослідний сектор університету. Ми працювали з різноманітними темами. Зокрема, вивчали токсичні дози різних речовин. Наприклад, обстежували працівників концерну «Барва» і членів їхніх родин.
Далі була викладацька робота на кафедрі біохімії. В мене підростав син, якому потрібна була мама. Але наукову роботу не закинула. Тому згодом, коли син підріс, мене запитали, чи не хочу я зібрати напрацювання і написати докторську? Ми вивчали важкі метали і мікроелементи. Мені запропонували взятись за дослідження кадмію. Сказала, що спробую. І зробила.
Не думаю, що є різниця між роллю жінки і роллю чоловіка в науці. Так, жінкам трохи складніше, бо на них в першу чергу покладається роль, яка є природною – бути мамою. Все залежить від твого ставлення і ставлення оточення, підтримки сім’ї. А ще від того, наскільки ти захоплений, одержимий ідею, над якою працюєш.
Оксана Джус, кандидат педагогічних наук, доцент, завідувач кафедри професійної освіти та інноваційних технологій ПНУ, 2001-2003 – стипендіат Кабміну для молодих учених, 2004 – премія ІФ ОДА «Молодий учений року».
Моє захоплення наукою почалося ще в шкільні роки. У старших класах я навчалася у Івано-Франківській середній експериментальній школі-лабораторії № 23. Ми були першим випуском, якому дозволили вступати до університету за результатами випускних екзаменів. Здати іспит можна було двома варіантами: вивчити понад 40 питань або написати наукову роботу. Я обрала друге – дослідження про Василя Стуса.
Далі був університет і участь у конкурсі студентських наукових робіт. Конкурс провалила, але робота з Іриною Липою дуже багато дала мені у науковому зростанні.
Після навчання в університеті пішла в школу. У мене була прекрасна перша вчителька. Загалом щастило на вчителів. Та й досі щастить. Це надихало на роботу. Але прийшов 1998 рік. Роботу за фахом знайти було вкрай важко. До школи повернулася з декретної відпустки вчителька, на місці якої працювала, і я пішла в аспірантуру. Так частково випадково, а, можливо, й не випадково – бо дитина викладацька, мама – професорка, для мене – найвищий викладацький і науковий ідеал – почала займатися наукою.
В аспірантурі почала досліджувати і писати про Софію Русову (педагог, літератор, громадська діячка, активістка жіночого руху, – Авт.) і захопилася. Моя наука – персоналії. І мені щастило на цікаві особистості, зокрема на жіночі постаті.
Зараз закінчила навчання у докторантурі, попереду захист. Докторантура – логічне продовження наукової роботи. Якщо працюєш в університеті, в науковій сфері, то постійно пишеш статті, щось досліджуєш, тому закономірно, що є потреба ті пошуки структурувати в одну тему. В моєму випадку це звелося до питання професійної освіти і підготовки молоді в діаспорі. Насправді, Україна еміграційна, діаспорна без України-держави дала світу дуже багато і долучилася до постання незалежної України. Закономірно, жінки були не останні в цих процесах. Жіночий рух, громадські жіночі організації взяли на себе чимало «чорної» роботи в дошкіллі, початковій школі, позашкіллі. Бо дітей народжують незалежно від того, в еміграції ми чи ні, а виховувати і вчити їх також потрібно. І якщо не виховуємо в українському, національно свідомому дусі, то це буде робити хтось інший.
Мені дуже подобається працювати з першоджерелами. Коли сидиш в архівах, пахнуть старі газети, від них чхаєш, руки стають сухі від пилюки…І це екстаз, коли знаходиш щось, що до тебе не відкривав ніхто. Це гуманітарна сфера, це не винахід. Але коли доносиш ідею, про яку в наш час мало хто знає, або й ніхто не знає, то переповнює відчуття, що ти не марно займаєшся наукою.
У нашій родині науковий матріархат. Та якщо говорити з досвіду друзів, колег, то чоловікам легше. Дітей народжують жінки. Я сама мама двох дітей. Звісно, у мене є підтримка, є розуміння від сім’ї. Але ніхто не відміняє обов’язки мами і дружини. Також, не скажу, що так трапляється завжди, але керівні посади в будь-якій сфері все ще в більшості випадків займають чоловіки. Жінки зазвичай заступники. До слова, у нашому університеті є дві жінки-керівники високого рангу: проректор – Галина Михайлишин і директор інституту – Валентина Васильєва. Я думаю, це не тому, що чоловіки такі вредні. Жінки часто думають, що керівні посади займають більше часу, а, відповідно, це забирає час у сім’ї. А сім’я – найважливіше. Чи ще з якихось причин. Я ніколи в житті не відчувала гендерної нерівності у своїй праці. Радше – навпаки.
Близько місяця тому очолила новостворену кафедру професійної освіти та інноваційних технологій. Це черговий крок у житті. Мені подобалося робити багато практичних речей. Тому маю намір вдихнути більше науки в педагогічну практику і більше справжності і практики у наукові звершення. Це моя мрія. Чи вдасться – покаже час. Можливо це прозвучить самовпевнено, але наразі я щаслива від того, що роблю те, що хочу, і моє «хочу» збігається з тим, що треба, бо відчуваю підтримку і розуміння. До слова, і чоловічу підтримку також. І все це – окрилює.
Comments are closed.