Сьогодні відьом мало не щодня можна побачити по телебаченні – вони беруть участь у змаганнях, виступають експертами, розкривають усьому світу колись таємні знання. Ми споживаємо цей продукт масової культури, рідко коли задумуючись – наші предки уявляли відьом зовсім по-іншому… і знали, що з ними робити.
Родимі і вчені
В кожному регіоні України були свої явлення про відьом. Прикарпаття не виняток – наші чарівниці мали свої відмінні ознаки.
«Колись давно, коли магія ще не була екзотикою, а частиною нашого життя, у кожному поселенні були чоловіки і жінки, що володіли магічними здібностями, – пише у книзі «Знаки карпатської магії» Громовиця Бердник. – Жінки керували внутрішнім життям племені чи роду, лікували хвороби й пророкували майбутнє, звідси й походить слово «відьма» – тобто «та, хто відає, знає».
Та з приходом християнства прізвисько «відьма» закріпилося за лиходійками, котрі жити не можуть, якщо не коять зла людям.
Такі відьми бувають родимі і вчені. «У тих, що родимі, ззаду стирчить маленький хвіст. А неродимі – без хвоста, вони переродилися з лютих жінок», – таку розповідь, записану в селі Бервінкова, надруковано у книзі Володимира Шухевича «Гуцульщина» (1908 рік).
«Як народиться сім дівчат у сім`ї, а між ними не буде ні одного хлопця, то одна з них точно відьма. А як є більше, ніж сім дівчат, то всі справедливі», – це розповідь Анни Жигалючки з Космача із цієї ж книги. Вважалося, що «гірше відьма вчена, ніж родима», бо ті, що народжені такими, могли навіть в окремих випадках помагати людям.
Крім хвоста, мали відьми і ще кілька фізіологічних відмінностей. «То істота, що має тіло зверху як кожна жінка, але не має грудей, і з народження не має на тілі волосся», – розповідала Жигалючка.
Молоко й засуха
Головним завданням відьом було чинити шкоду. До речі, вірили, що кожна з них має свою окрему ділянку роботи і на чужу ніколи не лізе. Відповідно, є відьми від корів, овець, кіз, свиней, гусей, риби, гадюк, бджіл, грибів, бараболь, яєць, дощу, посухи, морозу. Та найбільше їх звинувачували у тому, що забирають молоко.
«На дверях стаєнь навіть робили хрест, чи просто малювали його крейдою, а у тих селах, де була нафта, – мазутом, – розказує краєзнавець Петро Арсенич, – так вберігали корів».
Чинили відьми свої справи під покровом ночі. «Сходяться на якійсь горі, або на межі і там мають свою раду і пораду, там роздає їм чорт шерсть, аби мали чим шкодити людям. Як люди ріжуть свиню, то кидають шерсть у гній, от її й забирає чорт для відьом», – написано у книзі Шухевича.
А на великі свята відьми їздили на шабаші – найбільший з яких відбувався саме на Івана Купала. Розповіді про те, як літали за ними хлопці‑слуги чи жовніри, що попросилися переночувати у господі, були доволі поширеними у прикарпатських селах.
Та хоч і боялися люди відьом, але як ті дуже вже шкодили, чинили над ними розправу. У книзі «Гуцульщина» знаходимо згадки про те, як карали відьом – «таких брали, тай в’язали ланцами, підвішували на гачок і пекли, аж доки не признавалася і не відвертала посуху або дощ, або що інше, що зле вчинила. Приказували старі люди, що не одна і в руках загинула. А як умре така, то буде дощ або посуха, доки голову їй не відрубають».
Є й історія про те, як раз у Космачі забули відрубати відьмі голову, то дощ лив безперестану – «Зібралися троє людей – вночі взяли ліжники, свічки та й горілку і пішли на цвинтар. Пообстелювали гріб, аби ніхто не видів – тай відкопали. Дивляться, а в труні всякий цвіт і відьма вивалила язик. Випили горілки, відрубали голову, а кров живісінька потекла».
Та не зійшло тим чоловікам це так просто з рук, бо «втяли відьмі косу та й поклали на гріб, на знак, та й собі на біду, бо за то завдали їх до суду».
Відьми і сучасність
«Віра у відьом була поширеною у нас десь до половини минулого століття, – розказує Петро Арсенич, – особливо на вечорницях любили переповідати подібні історії. Бувало вертаєшся додому і тобі щось таке страшне ввижається. Пригадую ще такий випадок – десь у 80‑х роках я був у селі Яворові Косівського району. Бачив як блискавка влучила у смереку. Одна жінка вийшла і почала переглядати тріски. Знайшла ту, де лишився отвір від сука, забрала з собою. Пояснила, що через таку тріску добре доїти корову, бо жодна відьма не підступить».
Віра почала міліти, коли наші села стали не такими закритими, зауважує краєзнавець. Почали організовувати колгоспи, приїжджати чужі люди, та й селяни стали частіше бувати у місті.
Та, звісно, повністю вона не зникла. Наприклад, і досі є поширеним звичай припльовувати дитину і казати – «Аби не врік». Раніше саме це вважалося оберегом від злого відьминого ока. Та й чи не у кожному селі знайдеться жіночка, про яку скажуть – щось вона знає.
«Сама я родом з села Лойова Надвірнянського району, – розповідає студентка філософського факультету Оксана, – у нас там є Лиса гора. Кажуть, що саме туди зліталися всі відьми. У нас і зараз є пару бабусь, які займаються ворожінням. Не знаю, чи справді мають силу, але людей до них приїжджає багато».
А от її подруга Тетяна каже, що у відьом не вірить, але додає – «якщо ми не віримо у них, це ще не означає, що вони не вірять у нас».
