Навіть не віриться, що минуло вже стільки років від початку мирних акцій у мирній країні. 21 листопада 2013 року в Франківську, як і в інших містах, розпочалася Революція Гідності. На Вічевий майдан прийшло з півсотні небайдужих студентів та активістів, які хотіли одного – України в Європі. Спробуємо згадати перші дні Євромайдану й тих, хто починав його у Франківську, пише Репортер.
Зустрічаємось на Вічевому
У четвер, 21 листопада, уряд оголосив про те, що Україна призупиняє процес підготовки до підписання угоди про асоціацію з ЄС, яку мали укласти на саміті у Вільнюсі (Литва). Ця новина викликала обурення багатьох українців.
Вже ввечері того ж дня у соцмережах з’являється повідомлення від тоді журналіста Мустафи Найєма із закликом до друзів і знайомих прийти на Майдан Незалежності. Прийшли кілька сотень киян. Люди почали розкладати намети.
У Франківську в ніч на 22 листопада, близько першої години, також через соцмережі самоорганізувалася активна молодь. З півсотні людей, переважно студентів, зібралися на Вічевому майдані.
Серед них була другокурсниця польської філології Прикарпатського університету Наталія Федоришин. Згадує, що з подругою Тетяною Василик сиділи вдома і побачили твіт від знайомої, яка скликала виходити у підтримку студентів Українського католицького університету.
Я написала Максиму Кицюку повідомлення, ми тоді разом були у ФРІ (Фундація регіональних ініціатив), мовляв, Львів виходить, що нам робити, – пригадує Наталя. – Він відписує: «Зустрічаємося на Вічевому». Коли ми приїхали, там вже попідтягувалися різні люди. Десь з пів сотні. Максим, пригадую, приніс якісь листівки. Ми тоді стояли всю ніч і думали, що робити далі.
Зранку на майдан підтягнулося більше народу. Сформувалася команда із студентів і громадських активістів: Максим Кицюк, Тарас Случик, Наталія Сербин, Наталія Федоришин, Михайло Джогола, Андрій Чепіль, Сергій Сивачук, інші.
Студенти – рушійна сила
Михайло Джогола розказує про першу акцію, яку придумали активісти. Мовляв, таку собі квазілегальний італійський страйк. Він тоді навчався на четвертому курсі у ПНУ.
Вранці, може, з 20 людей протягом 30 хвилин безперестанку ходили по пішохідному переходу у районі Майзлів, – пригадує Михайло. – Трохи заблокували місто, але донесли свою думку, що влада закриває шлях Україні до Європи. Десь 60 % розуміли, проти чого ми, а 40 % не сприймали ситуацію, були налаштовані агресивно, бо їхали на роботу чи у справах. Ми також спершу думали, що, може, не варто аж так радикально діяти, а варто було піти десь під адміністрацію.
Далі найпершим завданням було підірвати студентів, які завжди є рушійною силою. Серед активістів були студенти різних вишів і кожен отримав завдання – вивести своїх.
Наша частина почала з Прикарпатського, – пригадує Джогола. – Просто вранці пройшлися по кабінетах і сказали, що ми йдемо з акцією протесту проти не підписання асоціації з ЄС. Так, я був староста групи, повідомив кафедру, всіх викладачів. Ні один викладач з інституту історії і політології не мав нічого проти, а навпаки.
Михайло згадує, як пройшли пів міста величезною колоною, позривали голоси слоганами. Коли вийшли на сходи біля фонтану, він побачив, що прийшло стільки людей, що вони не вміщаються на площі. Тоді це було так сильно, бо думав, що їх значно менше.
Зрозумів, що наші думки потрапили куди потрібно. Нас розуміють і підтримують, – каже Джогола.
Для Наталії Федоришин знаковою була акція, яку вони проводили на Вічевому. Пригадує, тоді десь у регіоні побили журналіста, тож вони вирішили розказати й відреагувати на це. Молоді люди стояли із закритими руками та зав’язаними руками.
Мені було страшно, що нема ніякої відповідальності, що таке може трапитися з кожним, можуть просто побити за правду, прийти за будь-ким із нас, – розказує Наталія. – Тоді й Максима були побили і порізали ноги. Був реальний страх, але ми його не показували. Коли Максим перебував у лікарні, ми по черзі ночували з ним, аби до нього хтось не проліз. Боялися за нього, за себе. Всюди ходили разом, уся наша ініціативна група людей, навіть ночували разом.
Максима Кицюка побили й порізали йому ноги вночі 29 листопада. Напередодні, 28-го, на саміті Східного партнерства у Вільнюсі всі надіялися, що Янукович підпише асоціацію. Але цього не сталося. Тож наступного дня на Вічевому зібралося понад 20 тисяч людей.
Франківський майдан скандує «Ганьба!». Максим закликав усіх їхати на Київ. До речі, за вісім років його справу так і не перекваліфікували з хуліганства на щось суттєвіше та, звісно, не знайшли винних.
У ніч на 30 листопада «беркутівці» жорстоко розігнали Євромайдан в Києві. Були травмовані десятки протестувальників. 1 грудня у столиці зібралося більше мільйона обурених українців…
Протистояння триватиме майже три місяці. 20 лютого буде жорстокий розстріл майданівців, Янукович втече до Росії. На столичному майдані поляжуть 106 героїв, понад 2000 буде поранено. Вбитих під час Євромайдану згодом назвуть Небесною сотнею. До списку увійдуть і семеро прикарпатців: Ігор Дмитрів, Ігор Ткачук, Роман Гурик, Сергій Дідич, Михайло Костишин, Богдан Калиняк, Василь Шеремет.
А потім анексія Криму, Донбас і війна. Боротьба ще триває.
Читайте також: “Я виховала Героя не для того, щоб він вийшов на Майдан і якийсь мудило вистрілив йому в голову”, – мама Романа Гурика
