Напередодні новорічно-різдвяних свят в Івано-Франківському краєзнавчому музеї відкрили виставку «Гуцульський ліжник: плинність традицій».
Першу частину експозиції представили народні майстри з Яворова – гуцульського села, яке вважають столицею ліжникарства. У другій частині організатори запропонували оглянути сучасний і авангардний текстиль, в основі якого лежать традиції й техніки ліжникарства, пише Укрінформ.
КЛАСИКА ТА ЕКСПЕРИМЕНТ У ЛІЖНИКАРСТВІ
Ліжник на Гуцульщині з’явився понад сто років тому. Тоді це була виключно ужиткова річ. На ньому спали, ним же й укривались. Крім того, ліжник був предметом гуцульського обряду. Ліжники складали у посаг нареченої, стелили під ноги молодятам. Згодом ним почали прикрашати оселі: ліжники вішали на стіни й застеляли ними ліжка. А ще на Гуцульщині здавна казали: «На ліжник лягли двоє, а встали троє».
На Прикарпатті столицею гуцульського ліжникарства справедливо називають село Яворів. Тут ліжники виробляють від малого до старого вже кілька поколінь поспіль.
«У нас майже 90% селян вміють працювати у ліжникарстві. Через економічну ситуацію нині цим промислом займається менше людей, але близько 200 майстрів у Яворові ліжники роблять постійно», – розповідає директор регіонального Центру народного мистецтва «Гуцульська Ґражда» Василь Лосюк, який зізнається, що теж виріс у Яворові під куделею, бо бабуся постійно пряла.
У Яворові історію ліжникарства умовно поділяють на чотири етапи. Перший – це виробництво звичайних ліжників для побуту. Другий етап тут пов’язують із тутешньою майстринею Параскою Шкрібляк-Король. Це вона розробила класичні види ліжників «кривий» і «рОсийський», який, зазначає Василь Лосюк, одразу на Гуцульщині охрестили як «писане веренє», що означає верета, або шмаття під ноги, яке не надто сприймали як мистецтво. Нині ж ці види переплітання ниток вважають головними у ліжникарстві. Третій етап майстри називають “радянським”. Тоді на Гуцульщині працювало чимало спеціалізованих підприємств, де виготовляли ліжники і навіть експортували їх до Канади.
«Тоді був обмежений асортимент: майстри мали виготовляти продукцію виключно за визначеними взірцями, яких налічували близько десятка. Художні ради визначали вигляд ліжників і жодних творчих експериментів не можна було собі дозволити. Нині ж є класика, а є й експеримент. Цей четвертий етап розпочався після 1990-х, коли кожний майстер сам собі шукав матеріали для ліжника і заробіток. Тепер нас інколи критикують за відхід від традиції, але я не виключаю: те, що нині називається «експериментом», вже завтра стане «класикою» у ліжникарстві», – каже Василь Лосюк.
Він роз’яснює, що давні ліжники завше були лише білі, чорні й сиві. Тобто кольору овечої вовни, з якої їх і роблять. Нині ж ліжники можуть бути усіх барв веселки, бо майстри застосовують анілінові фарбники, які довго зберігають колір. Не відкидають у Яворові й природні фарби: кору дуба, цибулю, горобину. Тоді, каже Василь Лосюк, ліжники виходять надзвичайно ніжних відтінків, з узорами пастельних тонів, без крикливих інтонацій. І якщо у грі з кольором ліжникарство зазнало суттєвих змін, то ось технологія виробництва ліжників за сто років майже не змінилась.
«Лише трохи удосконалені деякі деталі. Які саме? Найголовніше те, що надзвичайно полегшилося розчісування вовни. Раніше це робили лише вручну і було дуже непросто. За день людина могла лише на один ліжник вичесати нитку. Тепер цей процес механізований. Є спеціальні граблі, які роблять це швидко і якісно. Якщо майстри кооперуються, то за тиждень кожний може зробити щонайменше два ліжники», – пояснює Василь Лосюк.
Він розповідає, що виготовлення ліжника – це більш як 20 етапів праці. Все починається зі стрижки овець. Далі вовну парять, сушать, розчісують, прядуть і фарбують. До роботи на верстаті ще треба напрясти тонку нитку, а вже готовий ліжник треба віднести у валило – спеціальну споруду, де ліжник обертається у воді як у пральні, після чого його знову сушать, розчісують і він стає пухнастим, теплим і щільним.
Я ЦІЛЕ ЖИТТЯ ДУМАЮ ПРО УЗІР
«Валило можуть мати лише ті люди, які живуть біля річки», – каже майстриня з Яворова Ганна Копильчук.
«Цього року від такого сумбурного життя люди більше хочуть яскравих ліжників. Взорів ми маємо безліч і щораз їх є більше й більше… У нас ліжники робили моя мама, бабуся. Я в п’ять років вже вміла закручувати нитку. Коли закінчила школу, то робила вже все професійно. Закінчила Косівський художній комбінат, де працювала 18 років. З розпадом Союзу, почала працювати самостійно. Так, ця справа приносить мені основний заробіток. З нього ми будували собі хату, вчили дітей, робили весілля. Так і тепер є», – розповідає Ганна Копильчук.
Цього разу на виставку до Франківського музею вона привезла два своїх ліжники, ще кілька десятків виробів – праця її односельців.
Для популяризації ліжникарства майстри у Яворові об’єдналися в осередок, який нині представляє пані Ганна. Вона пригадує, що торік їй вдалося зробити 126 ліжників і привезти їх на персональну виставку до Франківська. Один ліжник Ганна Копильчук робить за тиждень. При цьому господарство теж залишається на її руках.
«Треба доглянути худобу, поле, город. Літом – сіно заготувати, тому влітку менше робимо ліжників, більше взимку. Колись у Яворові були вівці, а тепер ми вовну веземо з Закарпаття. Якби ще тримали тут овець, то не встигали б робити ліжники. Треба щось одне робити, бо хто робить усе, той не робить добре нічого», – пояснює майстриня.
Вона розповідає, що ліжникарство – не лише жіноча робота.
«Чоловіки привозять вовну, миють її, везуть у граблю. Жіноча робота – прясти і фарбувати вовну. А ще придумати узір. Я ціле життя думаю про узір. Лише десь відвернусь, вже думаю, що вже і це випряла б, і таку ідею б запозичила. Переважно, взори шукаю у природі», – зізнається пані Ганна.
Більше читайте за посиланням.
Comments are closed.