Романа Німого, 85-річного чоловіка із Бурштина, вже знає, напевно, вся Україні. Адже центральні телеканали розказали про те, що він віддав на українську армію 10 тисяч гривень, які заощаджував роками. Але «Репортер» пішов далі та спробував більше дізнатись у старого бійця УПА саме про волонтерство. Бо без підтримки цивільних патріотів упівці не протрималися б понад 10 років. Отже, нинішній патріотизм — звідти…
Пана Романа зустрічаємо у Будинку культури в Бурштині. Назвати його дідусем, незважаючи на 85 років, якось язик не повертається. Тримається струнко, високий, виглядає, як добре вишколений офіцер. Його щодня можна застати в місцевому музеї Визвольних змагань, що розташований тут же — в Будинку культури. Музеєм чоловік і живе. Каже, Різдво, Великдень, а він собі тут, у музеї. Зітхає, що такою є доля самотньої людини. Щиро тішиться, коли приїздять екскурсії чи випадково заходять люди.
Прізвище в пана Романа оманливе. Швидко від нього не підеш, бо він — просто ходяча енциклопедія боротьби УПА. Так би й слухав. І якщо раніше подібні розповіді сприймалися якось, як з іншого життя, то зараз — дуже реально.
З родини Романа Німого загинули 11 людей. Рідний брат керував кущовим проводом, три сестри були зв’язковими. Усі вбиті, чоловік досі не знає, де заховані їхні тіла. Стрийко був священиком — замордували, бо не йшов на співпрацю з НКВД. За ідею загинули і двоюрідні брати та сестри.
А боротьба самого пана Романа розпочалась у 15 років. Каже, згрішив, вкрав, бо мусив. Тобто поцупив у німців зброю для хлопців з лісу, адже наші тоді не мали навіть жодного патрона. У селі Черче німці мали свій штаб і не надто пильнували. На підлітків уваги не звертали. От хлопець і викрав ящик гранат, два автомати та карабін. Потім ще раз. А на третій раз Романа злапали, а він утік. Інакше перестріляли б усю родину. Каже, то був його подвиг.
А через три роки Роман пішов до брата в ліс, там отримав псевдо «Гриць». Був зв’язковим, ходив з Бурштина поза Рогатин — до Жидачева, Ходорова, Львова. У 1947 році його намагалися вивезти у Сибір. Застали у хаті, бо вернувся по мачуху. Решта родини втекла, бо були попереджені. І вдалося, але вже з товарняка. А через три роки Романа таки арештували. Дали 25 років і заслали за Урал. Далі — табори, Колима, Хабаровськ. Звільнили через 10 років, у 1960-му, але й досі чоловік не реабілітований.
«Ті москалі, то не люди, — говорить нині Роман Німий. — Нас, західняків, особливо ненавиділи. Хто завжди нас підтримував, навіть у таборах, то були прибалти. Я їм уклоняюся. Це дійсно — браття. Пару років тому приїздили журналісти зі сходу. Я їм екскурсію проводив. Казав усе, як було. А вони мені: «Як ви могли воювати, ми ж братні народи?». Отоді я взлостився! Почав ще більше розказувати, показувати фотографії, як ми у 1996 році розкопки проводили та викопали з 20 могил. То було страшне. Кого сидячи закопували ті енкаведисти, а може, кого й живцем. А в одній могилі було кілька скелетів обмотаних шнуром і коробка з тротилом — 15 кг. «Та такого німці не робили, як ті ваші братні народи!, — казав східнякам. — Москалі боялися нас, навіть мертвих. І нині, ви подивіться, там на сході цвинтарі заміновують. Чи то люди?».
Роман Німий впевнений — якби не небайдужі люди, які допомагали УПА, їхня армія так довго би не протрималася. Як каже старий упівець, то були такі волонтери того часу.
Тоді у кожному селі була станиця, бо треба було харчі збирати і хлопців годувати. Переважно тим займалися жінки.
«Ми зовні не мали нічого, — розповідає пан Роман. — Зараз дослідники дивуються, як повстанська армія без державності, без патронів і харчів, могла протриматися 10 років. Були тисячі тих вояків і треба було їх годувати, а годували жінки. Може, самі куска хліба не їли. Я схиляю перед ними голову».
Також Роман Німий впевнений, що тоді у 1942 році вони почали боротьбу, а зараз ті хлопці, що в АТО, раз і назавжди мусять її завершити.
«Тоді ми також йшли воювати, але в нас не було державності, — каже пан Роман. — Зараз якась є, але ті можновладці, не хочу за них говорити, бо мені встидно. Але, нарешті, в нас є нація».
Для Романа Німого дуже важливо, аби ті 10 тисяч гривень, які він віддав армії, пішли саме на закупівлю бронежилетів. Каже, без харчів ще протримаєшся, а без захисту — ні.
До речі, волонтери «Свій за свого» купили за ці кошти бронежилет і для земляка Романа Німого, бійця з Маріямполя Галицького району, а на решту закупили амуніції для 128 бригади.
Слава Україні!
Comments are closed.