Після демобілізації Сергія годі застати вдома – він усе більше на полі. Каже, там почувається спокійно, сільська робота відволікає від думок. А вони раз по разу повертають його на війну – то на передову, звідки забирали поранених, то до операційної, де оперували і вночі.
Зустрів молодця – живий!
Фельдшер Сергій Чернишов, мешканець Тишківців Городенківського району, проходив медичну службу у 66 Львівському мобільному військовому госпіталі біля Красноармійська. Був помічником лікаря-анестезіолога. Через його руки за рік пройшли тисячі поранених. Було, що й помирали.
«Я ставив систему хлопцеві з простріленим оком, – розповідає Чернишов. – Він міцно стиснув мою руку: дивлюся, а по обличчю скапують сльози. Того погляду я не забуду ніколи! Кажу, братику, все буде добре! А ввечері колеги розповіли, що з пораненого ока ринула кров, і бійця не стало. Він проходив як безіменний…».
Але більше у пам’ять врізалися численні факти, коли бійці з множинними пораненнями дивом виходили із майже безнадійного стану.
«Уявіть, у бійця поранена основа черепа, і стався крововилив у мозок, – згадує фельдшер. – Аби зняти внутрішній тиск, лікарі вирізали отвір у черепі. Мозок буквально вилазить, надулася куля, як дитяча голова. А в хлопця ще й інші рани! Тож хірурги водночас працюють майже по всьому тілу. І що – зустрів я згодом того молодця – живий! Правда, були незначні порушення руху, але з таких поранень… Йому пощастило, бо відмерла ділянка мозку не спричинила значних ушкоджень. Рану прикрили шкірою, відправили його до Дніпропетровська, бо в нашому шпиталі нема потрібного обладнання. Хлопця ще чекає пластика черепа».
Медики обслуговували сектор Б, бійців реанімобілями підвозили з-під Пісків, Авдіївки, Курахового, Мар’їнки, Дзержинська, Артемівська. Дорогою реанімували, іноді робили операції на місці.
Зараз на сході – величезна практика, лікарі з різних куточків країни, з першою та вищою фаховими категоріями, навіть кандидати наук. З кожної клініки привезли свої секрети, якісь набутки. Звикли до чіткого графіка роботи й оперативності. У цивільних закладах четверо з важкою політравмою – то вже катастрофа, а тут оперували й до п’яти важкопоранених водночас.
Діляться навіть європейським досвідом.
«От, служив у нас реаніматолог-анестезіолог Юрій, – розповідає Чернишов. – Його батько – головний анестезіолог області, а син – хірург, працював у Англії, мав приватну клініку. Потім був на Майдані, добровільно приїхав до нашого шпиталю і служив рядовим. Юрій не був військовозобов’язаним, бо не пройшов через військову кафедру. Він навчив нас дуже багато».
Пайки для сепарів
Матеріальне забезпечення загалом дуже добре, говорить Сергій Чернишов. Є медобладнання, інструментарій, медикаменти, стратегічні запаси. Львівський центральний клінічний госпіталь Західного регіону і до війни був потужним. Медики-волонтери, студенти, фармацевти, лікарі з різних областей передають ліки й кошти на медикаменти. Деякі фармацевтичні підприємства продають ліки за собівартістю. Волонтери формують для бійців індивідуальні аптечки.
З Городенки також щоразу питали, чого треба. Передали п’ять ампульних сумок. У тому вирі фронтового життя дуже допомагала увага рідних. Дружина Сергія Світлана працює в Тишківській соціальній лікарні, старша донька, заміжня, живе у Франківську, молодша – ще школярка.
Надходили посилки й від односельців, багатьох городенківських організацій, особливо медиків. Великодніх смаколиків було так багато, що ділилися з місцевими. Здавалось би, що таке паска, а в бойових умовах вона стала справжнім символом єднання. Дуже допомагають дитячі обереги, малюнки.
«Дивишся отак на них і віриш, що заради цього варто триматися», – каже Сергій.
З місцевим населенням попервах не було порозуміння. Госпіталь спочатку розгорнули на базі Донецької залізничної лікарні. То місцеві обурювалися, що наші «віджимають» дитяче відділення. А коли почали лікувати і їх, то потеплішало. Якось старша жінка чекає на прийом до лікаря та зітхає, мовляв, «син воює в сепарах, а я тут, і що це за життя таке…».
Лікували наші й сепаратистів. Медицина гуманна. Так робиться в усьому цивілізованому світі.
«Був такий на прізвисько Павук, – згадує Чернишов. – Мав загрозливу життю травму. Прооперували та й домовилися про обмін «один їхній на десять наших». Ми приїхали на міст на «вбитому» УАЗі, бо могли відібрати. А з ворожого боку виходить такий до зубів озброєний сепар, питає Павука, як із ним поводилися. Той каже, що лікували, годували, цигарки давали. І тут виводять наших полонених. Десять хлопців із поліетиленовими пакетами на голові, лише отвори для дихання. Знімаємо, а в них усіх погляд під нашу машину, кинулися туди, бо з радіатора вода капає, а вони пити хочуть. Важко було дивитися».
Важливість полонених здебільшого вирішує «та» сторона. Чернишов розповідає про обмін «два на два». З нашого боку то був поранений зі старим переломом тазу й дуже важкий боєць на штучному диханні. Домовилися про обмін на нульовому блокпості. Проїхали третю лінію оборони, другу, першу. Курахово. Медики напоготові, а тут сепаратисти повідомили, що забирати хворих треба з Донецька. Їдуть наші до філії клініки «Борис». Лікар передає того важкохворого з апаратом штучного дихання і каже українською: «Хлопці, тримайтеся! Тут нас більше половини за Україну!». Почути таке від місцевого – це та ситуація, коли ти гордий за свою роботу.
«Подібних випадків було чимало, – каже Чернишов. – Нашого бійця-полтавчанина взяли в полон 21 травня, а до нас він потрапив 1 червня. У довідці, виданій «Травматологічним республіканським центром ДНР», вказано про вогнепальні переломи кісток правого плеча, тазу, стегна, стопи зі зміщенням, множинні різані рани грудей непроникаючі, проникаючі поранення черевної порожнини шлунка, кишечника, правої долі печінки. Тобто знущалися над ним у полоні. Від такого переліку травм могли померти кілька чоловік, а він вижив. Я казав про це іншому полоненому сепару: в тебе лише стегнова артерія пошкоджена, а тут – порахуй, як вони отримані. Я б не сказав, що він відчув якусь вину за своїх».
Спочатку спитати в себе
Війна спонукала дивитися на багато речей іншим поглядом. По роду служби Чернишову довелося бувати в різних куточках Донецької області. Що вражає – це чисті міста й села, впорядковані фоси, вчасно скошена трава. Дороги в кращому стані, ніж, наприклад, городенківські, ще й ремонтуються відповідно до правил ямкового ремонту, а не просто засипаються чим- небудь.
Зараз у нас багато скептиків щодо сходу. Чернишов каже, хай їдуть на Донеччину: якраз буде можливість довести свій патріотизм і відданість Україні.
