В Івано-Франківську налічується понад три тисячі безробітних

Безробіття може торкнутися кожного. Громадські роботи – спосіб заробити хоча б якісь гроші. Але на всіх охочих попрацювати в Івано-Франківську просто не вистачає коштів.

Нині в місті понад три тисячі безробітних. Принаймні, офіційно. За словами директора міського Центру зайнятості Ганни Бандури, на 1 квітня в них на обліку є 3099 осіб. Щодо переселенців, то на 1 березня звернулися 66 людей: 10 кримчан, 37 – з Донецької області та 19 – з Луганської.

Натомість на громадських роботах у Франківську задіяні лише 20 осіб.

«Можливо, треба й більше, однак грошей би не вистачило, – говорить Ганна Бандура. На цей рік на громадські роботи виділили 160 тис. грн.: половину – з міського бюджету, половину – з фонду обов’язкового страхування на випадок безробіття».

Вид громадських робіт і перелік роботодавців визначає міськвиконком. Цьогоріч тут задіяні чотири підприємства – «Міськсвітло», «Міська ритуальна служба», парк імені Шевченка та Чернівецьке навчально-виробниче об’єднання Українського товариства сліпих. Тож роботи такі: озелення та впорядкування території міста, впорядкування кладовищ і меморіальних поховань, приведення в належний стан опор світла, супровід інівалідів по зору. Зарплата – мінімальна, тобто 1218 грн. За словами Ганни Бандури, можна заробити й 1600-1700 грн., але це вже визначає роботодавець.

На кожному підприємстві нині працюють по п’ять людей з «біржі», серед них одна переселенка.

Удвох з дитиною

Олена з 4-річною донькою приїхала з Брянки Луганської області ще в липні минулого року. Зараз місто під окупацією так званої ЛНР. Саме тому своє прізвище жінка називати не хоче. «Ви знаєте, як до нас зараз вдома ставляться? Ми для них зрадники, – каже Олена. – А в мене там батьки лишилися, я боюся за них, навіть казала мамі, аби не зізнавалася, що я поїхала на Західну Україну».

Олена супроводжує незрячих. Це її п’ятий робочий день на новому місці. Каже, робота не важка. Олена водить людей у лікарню, в аптеку, магазин або просто гуляє з ними: «Наприклад, у Крихівцях є жінка, то її просто треба з дому забрати і сюди привезти, вони тут працюють – папки картонні роб­лять, зав’язки наклеюють». Працює з восьмої до четвертої. Сьогодні викликів не було.

«Нас тут таких четверо, тому буває, що на всіх роботи не вистачає», – говорить Олена. Зарплата мінімальна, та це поки що єдина робота, яка їй підійшла. «Ми тут з дитиною удвох, нема кому її забирати з садочка або сидіти з нею по вихідних, якби я, наприклад, по 10-12 годин працювала. А тут графік мене влаштовує і садочок поряд», – каже жінка.

А вдома вона лишила власний невеликий магазин жіночої білизни. Залишки розпродує мама. «Там зараз таке життя – або продав, або на хліб поміняв», – зітхає Олена. Вона намагається не падати духом, радіє, що хоча б якась робота є.

«Спочатку не могла собі уявити, як я буду їх супроводжувати, але нічого – раз пішла, другий, особливих труднощів ще не було, – каже жінка. – Правда, раз гуляла з жінкою, то боялась заговорити (Олена розмовляє російською – Авт.). Думаю, зараз як скаже, «кого ви мені прислали!». А в неї якраз родичі з Брянки, то ми так мило поспілкувались».

Поки що в Олени договір на громадські роботи на місяць, та, каже, хоче продовжити.

Нічого героїчного

У парку Шевченка роботи багато, особливо після вихідних. Високий чоловік років 50 несе два пакети сміття. Та все, що вдалося від нього дізнатися, це ім’я – Ярослав. А далі сказав, що «нічого тут героїчного», потім у нього задзвонив телефон, тож наша розмова закінчилася.

Його напарниця Христина видалася більш балакучою. Жінці 30 років, за спеціальністю – технолог хлібобулочних виробів. Каже, колись працювала за фахом, а зараз навіть і не пробує, бо то треба працювати позмінно, а в неї дитина. У парку Христина прибирає з восьмої до п’ятої, все влаштовує – і графік, і робота не важка.

«На вихідних лише дуже смітять, тож у понеділок роботи багато, а так нормально», – каже жінка. А щодо грошей, то чоловік іще підробляє, тому вистачає. Прізвище називати відмовляється. «Хтось зі школи побачить, потім дитині будуть казати, що мама в парку прибирає», – говорить Христина.

«Ми їм постійно кажемо: вкрасти – соромно, а працювати – не соромно, – каже майстер парку Галина Топчевська. – Але в нас люди так звикли, нічого з тим не поробиш».

Трудяги та прогульники

А взагалі тими, кого направили з Центру зайнятості, майстер задоволена. Каже, працюють добре, таким пропонують офіційне працевлаштування. Там зарплата трохи більша. «Але є й прогульники, один уже третій день не ходить, ми й не знаємо, що з ним, телефон не відповідає, – говорить Топчевська. – Є й дуже добросовісні, наприклад, наш Леонід».

Високий худорлявий чоловік так завзято працює, що не помічає «гостей». Леоніду Боднару 44 роки, він своєї праці не соромиться і прізвища не приховує.

«Кожна робота почесна, голов­не – виконувати її добре, – говорить чоловік. – Тут мене ніхто не підганяє, намагаюся працювати сумлінно». Щоправда, зізнається, перший тиждень було фізично важко, а потім втягнувся, звик.

«За 1200 гривень дуже важко прожити, можна сказати, я ледь кінці з кінцями звожу, але завжди так не буде, це тимчасово», – впевнений Леонід. За фахом він плиточник, свого часу робив євроремонти, працював на будівництві. Але каже, те йому не по душі.

«Мене цікавить наука, а саме відновлення організму, я багато читаю і сам практикую – правильно харчуюсь, купаюсь у річці цілий рік, хочу в тому напрямку і продов­жувати, – розповідає він. – Але ще треба на щось жити, от і працюю».