Щоб уявити Поляницю до появи модного курорту, треба приміряти на очі уявне «сито». Просіяти крізь нього кількаповерхові готелі та сімейні гостьові будинки. Ресторани, де подають не лише гуцульський банош, а й бессарабську мамалигу. Яскраві фігурки туристів.
Тоді залишаться вкриті снігом пагорби, а на схилах — дерев’яні хати. Притиснені вогким снігом, наче ведмежою лапою, вони чекають на весну, пише Світлана Ославська на порталі Reporters.
Усі фото: Анна Ільченко/Reporters
Як живе типова гуцульська родина в Поляниці? Коло старої, ще батьківської, хати — гостьові будинки. Скільки дітей, стільки й котеджів. У фотоальбомі мають бути чорно-білі знімки баби Ганни чи Василини — обов’язково з цигаркою. Він згадуватиме, як працював на лісозаготівлі та їздив на заробітки. Вона — що дали у придане: «залізне ліжко і два покривала: увечері закриваєш вікна, вдень — ліжко».
Їхня садиба має назву «У Фанька». В дитинстві Іван не міг вимовити «Іванко», казав — «Фанько». На руці витатуювана «В» — певно, Ваня. Марія — руда і усміхнена, жарт до жарту. Їхній будинок у центрі Поляниці, поруч із церквою, дерев’яну різьблену веранду на цілий фасад складно не зауважити.
Здається, селяни в Поляниці ще самі не цілком звикли до думки, що можна заробляти вдома, а не за кордоном. Тому — і пишаються, і трохи соромляться про це говорити.
Отець Богдан тішиться, що люди працюють у себе вдома, не виїздять «в гамерицький край». Він вважає, що поляницькі люди цінують це і що такий сценарій для них — найкращий. Якщо люди приїжджають сюди, то чому їх не приймати і не використовувати цю можливість, не заробляти з неї, — така його думка.
Не цінують селяни тільки гір. Іван Москаль згадує: колись можна було пити воду і з малих, і з великих потоків. Тепер не можна. Каналізація, автомобілі, сміття. Розуміє, що й сам винен, адже теж займається туристичним бізнесом. Однак рішення не бачить.
Богдан Проць, керівник громадської організації «Дунайсько-Карпатська програма» та заввідділу Державного природознавчого музею НАН України, пояснює, що найбільше шкодить Карпатам «мегакурорт»: він убиває і розвиток зеленого туризму і громад, і місцеві традиції.
Найгірше те, що «Буковель» — монополіст, із величезним фінансовим та людським ресурсом. Тому з ним не можуть змагатися місцеві власники бізнесу. Велика небезпека в тому, що курорт прагне розширюватися: до Бистриці й на Свидовець. А через території запланованого розширення мігрують великі хижаки (ведмеді, вовки), там є сотні червонокнижних видів рослин і тварин.
Крім того, мегакурорт перетворює цінну автентичну природу Карпат у вторинну формацію, «щось буденне», що можна збудувати будь-де.
А що ж селяни? Вони хочуть, з одного боку, щоби приїздили туристи, а з іншого — прагнуть менше витрачати й більше отримувати. Вони часто не бажають вкладати гроші у розвиток каналізаційної та фільтраційної систем, які дозволили б забрудненим стічним водам від садиб не потрапляти до струмків і річок. Наприклад, якість води у Пруті погіршилася протягом останніх 10–15 років. Але серйознішою проблемою є великі готелі: будуються швидко, часто не мають належних систем очищення.
«Буковель», каже Богдан Проць, має припинити розширюватися, а покращувати інфраструктуру в межах своєї території: більше очисних споруд, чисті прибережні зони. Дбати про охорону довкілля на прилеглих теренах, підтримувати місцеві громади.
Власники садиб мають навчитися давати раду зі сміттям, поліетиленовими пакетами й задекларувати це, щоб і туристи розуміли таку потребу. А також вкладати гроші у відновлення річкових долин, лісу. Вводити технології з використанням енергії сонця й вітру. Розвивати суміжний бізнес із перероблення молока і м’яса, чи лікарських трав і грибів, щоб туристи могли купувати сертифіковану місцеву екологічну продукцію.
Скорочена версія. Репортаж у повній версії читайте в матеріалі Світлани Ославської на порталі Reporters.
Читайте «Репортер» у Telegram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефон
Comments are closed.