Зараз дуже часто ситуацію на Донбасі порівнюють з Придністров’ям, мовляв, сценарій той самий. Зіновій Худоба зі Львівщини прожив у придністровському місті Бендери 28 років і на власні очі бачив, як розгорталися події. У невизнаній республіці працював у силових структурах. Та цієї весни звідти виїхав, а точніше – його змусили виїхати. Зіновія звільнили з роботи через проукраїнську позицію.
Зброю – у руки населенню
Зіновій Худоба зараз мешкає і працює у Калуші. У Бендери поїхав ще у 1986 році за направленням на роботу, працював на взуттєвій фабриці. Там одружився, народилися діти. Займався громадською діяльністю, був співголовою товариства «Вітчизна».
У 1991 році, після розпаду СРСР, коли Молдова взяла курс на зближення з Румунією, Зіновій Худоба, як і більшість мешканців Придністров’я, був проти.
«Я хотів, щоб Молдова залишалася єдиною державою, бо то була трагедія. Сім’ї розпадалися: один син йде за Молдову, інший – за Придністров’я», – говорить чоловік.
На кожному заводі у Бендерах утворювалися страйкові комітети, виступали директори, які агітували брати в руки зброю і захищатися від румунів. Охочим прямо на підприємствах видавали зброю. Зіновій вважає, що все це робили російські спецслужби. Сам він зброю в руки не брав, каже, не було від кого захищатися.
А найбільші сутички відбулися якраз у Бендерах.
«То було 19 червня 1992 року, я працював до п’ятої години й саме повертався з роботи. У центрі міста почалася стрілянина, – розповідає Зіновій. – А вже зранку в місті були БТРи. Бендери оточила молдовська поліція, вони хотіли взяти адміністрацію, але не вийшло, тоді зайняли позиції на околицях міста».
Каже, армії там не було, лише ОПОН – спецпідрозділ молдовської поліції. А проти них – цивільні, але озброєні.
Зіновій Худоба каже, тут теж попрацювали російські спецслужби. «Були організовані страйкові жіночі комітети, й жінки заходили у військові частини, де служили солдати-строковики, роззброювали їх, забирали зброю зі сховищ, аби віддати місцевому населенню, – говорить він. – Хтось же організував цих жінок? Не думаю, що вони так просто кинули каструлі й пішли захоплювати зброю».
Вже коли пізніше Зіновій служив у придністровській міліції, то, каже, ще 10 років збирали тую зброю у людей. Бо в кожного вдома були гранати, гранатомети, багато з них підривалися…
Та порівнювати придністровців з мешканцями Донбасу Зіновій Худоба не береться: «На Донбасі – то чистої води зрада! Як жити 23 роки в Україні, а потім захотіти в Росію? Придністровці просто не хотіли приєднуватися до Румунії, а Росія скористалася настроями».
На час сутичок Зіновій вивіз дітей до батьків у Львів, отримав там довідку біженця. Потім супроводжував представників Червоного Хреста, які везли зі Львова до Придністров’я медикаменти, бо знав, де менше стріляють.
Сильних руйнувань житлових помешкань у Бендерах не було. Зате процвітало мародерство, грабували помешкання, фабрики, заводи. Грабували з обох боків.
Зіновій знає з розповідей людей, що дві ворогуючі сторони домовлялися між собою, аби один в одного не стріляти, а стріляти в інший бік. А в результаті гинули мирні люди.
«Людям ж треба було жити, хтось пішов на город, а то червень був, достигала полуниця, і так по дурості гинули під обстрілами», – зітхає чоловік.
Компромат у соцмережах
20 липня 1992-го у Придністров’я ввели російські так звані миротворчі війська, у серпні Придністровська Молдавська Республіка (ПМР) проголосила незалежність. Йшли роки, а жити краще не стало.
«У 1995 році у нас на фабриці розраховувалися тапочками, грошей не давали, моя квартира була забита взуттям. От я й його возив продавати до Львова. А потім поставили кордони, тож я почав шукати іншу роботу», – розповідає Зіновій.
Влаштувався в Державтоінспекцію, бо мав офіцерське звання, потім працював начальником відділення військово-історичного меморіального комплексу. Займався реконструкцією Бендерської фортеці, де помер гетьман Іван Мазепа. Був учасником встановлення у Бендерах пам’ятника Конституції Пилипа Орлика, пам’ятників Івану Мазепі, Івану Котляревському.
Та рік тому за Зіновія взявся придністровський КДБ.
«Я не підтримував зомбування Росією придністровського регіону. Вони виявили мої висловлювання у соцмережі, принесли купу паперів, кажуть, ось бачиш, скільки на тебе всього є, або пиши заяву на звільнення або ми це пускаємо в хід».
Виходу не було, бо інакше – або звільнення за статтею, або тюрма.
Хоч у ПМР останні роки сильно працює російська пропаганда, та все одно, навіть на роботі, розповідає Зіновій, придністровці віталися з ним «Слава Україні!», але пошепки.
Зараз у Придністров’ї стоять ті самі російські «миротворці», а вулицями ходять придністровські патрулі. Але, за словами Зіновія Худоби, не так уже все там погано, як про це розказують.
В Україні його часто запитують, чи має придністровська армія силу, аби напасти на Україну.
«Можу сказати, що ні, бо там офіційно – дві тисячі російських солдатів і чотири тисячі придністровської армії. Ну і придністровська армія – це один-два танки і стрілецька зброя, в росіян, звісно, більше».
Дружина Зіновія лишилася в Бендерах, вмовити переїхати її сюди йому поки що не вдалося.
Comments are closed.