Батьки змусили мене йти на урок з малювання, бо я мала задатки. А Володимира Гуменного змусили провести для мене наше перше заняття. Думаю, довго просили, бо учнів – ні до мене, ні після – він не брав.
Коли йшла знайомитися, то уявляла такого собі типового художника – в береті, з бородою, в фарбі. Берет був, його улюблений, обшитий шкіряною смужкою, борода теж колись була (показував мені на фото), але на цьому типовість закінчувалася.
Він народився у Снятині. Коли був маленьким, то на запитання «Ким ти хочеш стати, коли виростеш?» відповідав, що хоче пасти коні, бо то найкраща робота в світі.
Вчився в київській школі-інтернаті для обдарованих дітей. Лазив в ті найдальші печери під Лаврою, куди навіть досвідчені спелеологи боялися.
Дуже хотів побачити Грузію, директорові школи навіть довелося пару разів знімати його з потягу на Тбілісі.
В армію його забрали неочікувано. В поїзді він їхав без речей та їжі, сусіди подумали, що сирота, нагодували салом і домашнім хлібом.
Плавав на кораблі по Нілу, казав, що там, в одному з місті на березі річки бачив найгарніших у світі жінок, перепитався, чи то часом не актриси голлівудського кіно, такі всі були гарні, а йому казали, що то місцеві.
Жив пару місяців у Барселоні: спочатку знімав кімнату з видом на площу, але потім переїхав у двічі дорожчу – з вікнами на глуху стіну. Казав, що каталонці так викрикали до пізньої ночі, що він не міг спати.
Ночував в Олеському замку. Йому постелили на тому великому дерев’яному ліжку, яке знімали в кіно, але сон не брався, казав, що вчувалося різне. Другу ніч там спати не захотів.
У радянські часи викладав мозаїкою зупинку в селі і жив «на квартирі» в місцевого. Той поселив його в кімнату, розмальовану квітами і птахами, казав, що в такому дивному місці йому більше ніколи не доводилося жити.
Мав друга німця, Фредді, спілкувалися кожен своєю мовою, але дуже добре розумілися. Незнання мов ніколи не заважало йому порозумітися з людьми.
Усіх песиків, які до нього прибивалися, називав «ковбасиками».
Варив найсмачнішу в світі пшеничну кашу з цибулевою піджаркою. Завжди мав удома добрий міцний чорний чай.
Коли вчив малювати, то усі його поради зводилися до однієї фрази: «Береш і робиш отак: дзинь-дзинь».
Казав, що білого кольору в природі нема, а найкращий колір – сірий, бо він помагає всім кольорам проявитися.
Ніколи не говорив погано про чужі картини. Любив усе справжнє: текстури, фарби, метали, камені, інструменти і добротне шкіряне взуття.
Міг намалювати будь-що, але малював тільки те, що хотів.
Казав, що в душі йому 13 років і більшим він рости не хоче, бо то найкращий вік.
Помер торік восени.
Я не встигла йому розказати, що каталонці далі дуже голосно говорять, що була в тому музеї Пікассо, про який він стільки розказував, що в картинах Уорхолла, якщо на них дивитися вживу, таки щось є, що з людьми, як з фарбами, білого не буває, а сірий проявляє не тільки кольори, а й характери.
Що «дзинь-дзинь» – то найкраща інструкція до дії, яку можна мати. А кращих вчителів за нього у мене ніколи не було. І вже, напевно, не буде.
