З початку осені у франківському госпісі почали організовувати мистецькі вечори. Кожної середи на невеличкому подвір’ї збираються гості – пацієнти, їхні родичі, лікарі, в принципі, прийти може прийти будь-хто з містян. Послухати поезію чи музику, подивитися картини, та й просто поговорити про те, що вічне, й про те, що минає.
На подвір’ї госпісу носяться три собаки – малі, трохи схожі на пекінесів. Кумедні, гризуть одне одному лапи, підходять до гостей. Сидять ближче до своїх – тих, хто в білих медичних капцях.
Людей на подвір’ї небагато – десь до двох десятків. Для них півколом виставлені розкладні крісла, навпроти – плетений диванчик. За ним невелика алейка з увімкненими гірляндами, в кінці якої каплиця. З-за неї час від часу можна побачити червоний бік і роги тролейбуса, звідти ж долітає шум вечірнього міста.
Шум майже не помітний на фоні музики та притишеного сміху жінок, що вже зайняли собі місця. Сивий худий чоловік у білій сорочці сидить в колісному кріслі у третьому ряді. Трохи піднімає лице вверх — ніби гріється на вечірньому осінньому сонці.
Вітаємо вас на традиційному заході, який називається «Осінні вечори у госпісі», – сигналізує про початок голос з притаманними священникам інтонаціями. – В швидкісній магістралі нашого життя ми не встигає побачити багато цікавого, багато цінного, а воно знаходить в дрібних речах…
Це отець Ярослав Рохман, він медичний капелан обласного клінічного центру паліативної допомоги, простіше – госпісу. І це вже четвертий такий вечір, який відбувається в рамках проєкту «Осінні вечори».
Отець Ярослав одразу оголошує про ще один проєкт.
Сьогодні стартує думка про мурал на фасаді нашого госпісу. Отже, у нас немає ще конкретного малюнка, у нас немає ще фінансів. Але у нас точно є стіна – гарна стіна, з вікнами. У нас точно є митець і у нас точно є ми, – посміхається він.
При згадці про митця киває на Ярему Стецика, той сидить поруч. Стецик – художник і музикант. Він у впізнаваній яскраво рожевій футболці, яка присвячена його загиблому на війні синові.
Читайте: Наталя Найда: “Ці кольорові футболки – це такий меморіал про Юрка”
Ярема – гість цього вечора. Як сам це формулює, нині «можем потриндіти про гори і малюнки… А ще за Новаківського будем балакати».
Стецик розказує, що Олекса Новаківський, то крутий художник, яким захоплювалося його покоління, близький друг митрополита Шептицького, засновник малярської школи у Львові. І що свого часу він сам надихався його роботами. І що ми, певно, маємо бути вдячні міській владі 1990-х, що у Франківську є вулиця Новаківського.
І ця вуличка має тільки один будинок, це будинок під номером 8 – тобто наш госпіс має свою власну вулицю, – додає отець Ярослав.
Хтось з глядачів питає Ярему, чи мав Новаківський якийсь стосунок до Франківська.
Напевно, як Садовий, – сміється той. – От вулиця Садова у нас же є.
Стецик пускає в ряди дві книжки з картинами Новаківського й лишає гостям його творчість «на вечірній гугл-сеанс».
Розмова звертає до двох картин Стецика, які стоять збоку на мольбертах. В обох домінують чорний і білий кольори. Ярема каже, білого там більше, ніж чорного. І якщо в одній присутні чітко прочитують ліс і гори, то з іншою не все так просто.
То гори – от потічки, от смереки, – каже капелан.
Керівниця госпісу Ірина Слугоцька розгледіла там пару гуцулів, навіть встає, аби показати Стецику, де вони там є. Жінка з першого ряду бачить на картині літак, який бомбить місто.
Картина називається «Плетіння сіток» – вид з гори Гребля в бік Петросу, – хитає головою Стецик.
Читайте: Місце тихих розмов і сумних усмішок. Один вечір на Алеї слави героїв Івано-Франківської громади
Стає темніше і на двері гаража проєктором виводять інші його картини. Далі точаться спокійні розмови про те, як художник малює і чому виходить так, як виходить.
Тутешні мешканці приходять і йдуть. Дідуся в колісному кріслі давно завезли всередину. Всі три собаки поснули рівним рядком.
Отець Ярослав Рохман, медичний капелан в Івано-Франківському обласному клінічному центрі паліативної допомоги:
Кожного разу, як ми служимо, ми стараємося, працюємо для пацієнтів. Але часто ці відносини є чисто трудовими, тож ми вирішили створити щось нове. І створили такі «Осінні вечори». Тому що осінь – це пора, коли часто приходить хандра і треба дати трошки більше ноток світла, доброти, невимушеності.
Тож ми створили такі вечори, де є вуличне спілкування, де родзинкою є те, що кожного разу запрошуємо якихось митців.
Ще одна з причин – це подолати стереотипи в суспільстві щодо паліативної допомоги, а також – привернути увагу громадськості до того, що тут вирує життя.
Девізом нашого госпісу є слова: «Ми не можемо додати днів до вашого життя, але ми хочемо додати життя до ваших днів». Саме тому для нас є дуже цінним і важливим от це спілкування – будувати стосунки.
Читайте: Жінки говорять. У Франківську відомі поетки читали вірші про війну, любов і менструацію
Ірина Слугоцька, керівниця Івано-Франківського обласного клінічного центру паліативної допомоги:
Цей захід нам дуже потрібен і наші гості (а це – родичі пацієнтів, самі пацієнти – хоч їх і не багато, бо вони дуже тяжкі, наші колеги-лікарі, благодійники) ділилися відгуками, що їм дуже сподобалися попередні івенти. Нам важливе оце спілкування.
І звісно, ще одна наша мета – це привернення уваги до паліативної допомоги, до розуміння того, що потреба в паліативній допомозі дуже росте, а в часи війни – тим більше.
Авторка: Женя Ступ’як
