Маріуполь: життя біля фронту

На перший погляд тут усе здається спокійним – працюють магазини й нічні клуби, сквериками гуляють мами з візочками, на пляжах повно народу, димлять заводські труби, у порт заходять пароплави. Але вся ця ідилія примарна. Від східної околиці Маріуполя до лінії фронту – лише 12 км.

«Живі» та «мертві» блокпости

Наша група прибула сюди ще в середині червня. Штаб сектору «М» міститься на аеродромі, це далеко на захід від міста. Ввечері на летовищі чути далекі розриви. «Це обстрілюють Широкине», – пояснили старожили. Найбільшу канонаду почули через тиждень. Хвилин тридцять, явно щось важке. Однак наші з передової про обстріл не доповідали. Отже, то сепари «воювали» між собою. Цікаво, що після того під Широкиним встановилося хитке затишшя. Вечірні вибухи припинились, але залишились численні нагадування про близькість війни.

Наприклад, мости. Нині ледь не під кожним ховається від спеки патруль Нацгвардії. Це не зайва пересторога. Залізничне сполучення з Маріуполем відновили лише 31 травня. Майже півроку, через підриви мостів і колій, потяги ходили лише до Бердянська. Решту 87 км доводилось долати автобусом. Тепер щодня з Маріупольського вокзалу їдуть два потяги – на Київ і Львів. Між цими рейсами на вокзалі безлюдно.

Так само порожньо й на міських проспектах, навіть у години пік. Це при тому, що населення Маріуполя – щонайменше 450 тисяч. І жодного автомобільного затору ми не бачили. Може, це проектувальники добре розвантажили центр від транспорту. Хоча багато маріупольців залишили місто «до кращих часів», і це також відіграє свою роль.

Потрапити сюди не так вже й просто. Маріуполь оточений блокпостами. Міліціонери та нацгвардійці перевіряють кожне авто, заглядають у багажник, дивляться документи. Процедура займає кілька хвилин, тому біля блокпостів є невеликі черги. Але водії сприймають це спокійно, ніхто права не качає, бо ж собі дорожче. Без затримок проїжджають лише військові авто – і то, якщо знають пароль.

Є ще й «мертві» блокпости. Це залізобетоні протитанкові «їжаки», розставлені у шаховому порядку. Вони не охороняються, але водій просто мусить скинути швидкість, аби зманеврувати. За потребою інженерна техніка легко зсуне ці загорожі та повністю перекриє рух. Бетонні «колючки» стоять і в місті, навіть у центральному сквері. Багато з них розмальовані в українському стилі.

Радянщини у Маріуполі теж не бракує. До 1989 року місто було Ждановим – на честь місцевого урод­женця і сталінського сподвижника. Потім історичну назву повернули, але багато вулиць і площ досі нагадують про краї­ну, якої нема.

Стрілянина на День Перемоги

Головна магістраль Маріуполя – проспект Леніна. На ньому дуже помітна чотириповерхова міськрада з вигорілими вікнами. Її спалили під час заворушень 9 травня минулого року. Хто це зробив? Апологети «русского мира» звинувачують «нациків-укропів», а патріоти України кажуть, що «наркомани з ДНР самі підпалили свій штаб».

Як би там не було, але мерія досі не відновлена. Може, це нагадування про те, що несе з собою сепаратизм? До речі, на багатьох білбордах уздовж проспектів розміщено дві фотографії – цілого Маріуполя й розбитого Донецька. Висновки кожен робить сам.

Є в місті ще одна постраждала споруда. Це будинок УВС, тобто те, що від нього лишилося. Того ж 9 травня міліцію штурмували невідомі озброєні люди. До них долучилась частина місцевих міліціонерів. Ті з правоохоронців, що залишились вірними присязі, забарикадувались на третьому поверсі й викликали підмогу. Невдовзі підійшли підрозділи ЗСУ та Нацгвардії, які вибили бойовиків із будинку.

Тоді на вулицях загинули й кілька мирних мешканців, які прийшли подивитись на стрілянину. Багато з них, м’яко кажучи, не симпатизували «київській хунті». Наступного дня, аби уникнути ще більших жертв, силовиків відвели за місто. А остаточно Маріуполь звільнили 13 травня, без галасу.

Нині про штурм УВС нагадує пам’ятна дошка на стіні руїни з іменами шести патріотів, які загинули «заради спокою та безпеки мешканців Маріуполя». Тоді пліч-о-пліч билися військові, міліціонери, нацгвардійці та добровольці тоді ще батальйону «Азов». Вони перемогли.

Небезпечний район

Маріуполь – індустріальне місто. Величезні металургійні комбінати «Азовсталь» та «Ільїча» (обидва належать Рінату Ахметову) дають роботу десяткам тисяч його мешканців. До війни лише на останньому підприємстві працювало 85 тисяч людей. Більшість метала йшла до Росії, тож люди не схвалювали євроінтеграцію та спершу підтримали сепаратистів.

Прихильників Новоросії суттєво поменшало після того, як 24 січня цього року «новороси» обстріляли мікрорайон «Східний». Під «градами» загинули 30 людей, близько 100 поранених. Тепер у тому районі найдешевші квартири.

Інших обстрілів житлових кварталів не було, втім міська влада підготувалась до найгіршого. У центрі то тут, то там можна побачити написи «Убежище». Сховатись маріупольці можуть у підземному переході чи навіть у підвалі обласного драмтеатру, який вважається одним із голов­них символів Маріуполя.

За театром лежить центральний сквер, у центрі якого б’є симпатичний фонтан, навколо завжди повно молоді. Краєзнавці стверд­жують, що в роки окупації тут ховали померлих у шпиталі німців і румунів. Після війни хрести знесли, але ексгумацію тіл ніхто не робив.

Окопи з видом на море

Як і Одеса, Маріуполь має свій Приморський бульвар, що плавно переходить у проспект адмірала Луніна. Вздовж нього тягнуться міські пляжі, де по вихідних нема де яблуку впасти. До того ж, за кілька кроків пролягає залізниця, якою від комбінатів до порту курсують вантажні потяги. Через те більшість маріупольців надає перевагу «Пісчанці» – дачному райо­ну за портом. Пляжі там ширші, людей менше, поїздів нема.

Втім тепер володіння курортників значно скоротилися. Суттєвий шматок пляжу відгороджує паркан. За ним – протитанкові загородження, колючий дріт, окопи, вогневі точки та інші «сюрпризи». Тут постійно чатують наші війсь­кові, які готові дати перший бій ворожому десанту і протриматись до підходу підкріплення. До того ж поруч порт, важливий об’єкт, який також потребує захисту.

Однак достатньо пройти трохи далі й потрапляєш ніби в інший світ – засмаглі тіла, пляжний волейбол, торговці креветками та гарячою кукурудзою. Життя бере своє, люди відпочивають, як і до війні. Хіба що уважніше вдивляються в море – чи не приб’є до берега чергову міну.