Село Яворів на Косівщині не перестає дивувати. Яворівці то візьмуться стару гуцульську хату перетворювати на арт-резиденцію, то влаштують фестини, а то й ліжниками з сучасним дизайном потішать. Не поступаються місцевій молоді і поважні мешканці села. От, наприклад, подружжя Петра та Марії Лосюків облаштувало родинну бібліотеку і приймають всіх охочих.
Чому школу не любили
Петро та Марія Лосюк – педагоги. На двох разом мають сто років стажу в Яворівській школі. Познайомилися під час навчання у Станіславському педінституті. З того часу разом. Пані Марія з сім’ї польських переселенців, пан Петро – з Яворова. До рідного села чоловіка й направили після завершення навчання. Дружина, філологиня за освітою, почала навчати українській мові і літературі. Петро спершу викладав фізику й математику, а через рік його призначили директором школи. Чому саме йому, 27-річному, довірили навчальний заклад, каже, до нині точно не знає.
«Маю на то дві свої версії, – розповідає пан Петро. – По-перше, ще навчаючись в університеті, був дуже активним. Став головою студентського профкому. Там пройшов неабияку школу організаторської та керівної роботи. По-друге, сам закінчив яворівську «семирічку», а 8-10 класи відходив пішки до Косова. 12 кілометрів в один бік щодня. Знав кожен камінець та ямку на дорозі».
Перед ним тоді поставили серйозне завдання – перетворити «семирічку» на середню школу. Каже, у гірських районах зробити це було дуже непросто. Населення тоді було бідним. А найголовніше – треба було повертати довіру до школи.
«В Яворові, і це було характерним для гірських сіл, першу школу відкрили у 1846 році. Але за понад 100 років лише одиниці здобули середню освіту, в той час як у Косові вже здобували вищу, – пояснює чоловік. – Таке ставлення почалося ще за Австрії. Коли в селі відкривали школу, селян обкладали додатковим податком. Тому школа сприймалася негативно. Наприклад, у селі Бистрець Верховинського району селяни підпалили хатину, в якій жив і проводив навчання вчитель. На щастя, ніхто не постраждав».
На озброєння пан Петро взяв місцеві традиції – запровадив у школі заняття художніми ремеслами – ліжникарство, вишивку, різьбярство. І це спрацювало. Вже у 1982 році на базі Яворівської школи відкрили школу мистецтв, де навчалися понад 100 учнів і викладали з десяток вчителів-майстрів.
«Але художні ремесла – не самоціль, – пояснює педагог. – Небагато учнів у школі мають здібності до різьбярства чи вишивки. Важливим є сам процес, бо виховує працелюбство. А це підготовка до життя. Крім того, це ще й вивчення рідного краю, а отже краще розуміння себе».
Звернення до свого допомогло Лосюку й на початку 1990-х, коли почалась розбудова української школи. «Все, що було просякнуто комунізмом, почало відходити. За совітів підручники і програми були однаковими від Камчатки до Карпат. Це зникло. Але вакууму бути не може, – каже чоловік. – Почався народознавчий рух. Почали ставити вечорниці, відроджувати різні традиції. За рік спам’яталися. Зрозуміли, що зашароварилися. Треба було повертатися до свого».
З 1994-го й до сьогодні пан Петро займається вивченням гуцульської педагогіки та гуцулознавством. Попри поважний вік, а навесні чоловіку виповнилося 81, він слідкує за освітніми реформами, пише книги, підготував пілотний проект «Розбудова Нової української школи в гірській місцевості».
«Школа повинна мати своє обличчя, – переконаний Петро Лосюк. – Гуцульська школа – регіональна, спрямована на соборність України. І це нормально. Бо ми велика країна з багатьма різними групами та особливостями».
Ми раді всім!
Ідеї та починання чоловіка розділяє і дружина – Марія Лосюк. Минулого року саме вона запропонувала реалізувати ще одну просвітницьку затію – відкрити сімейну бібліотеку.
«За 50 з гаком років книжок у нас назбиралося – ціле море, – сміється пан Петро. – Вони були буквально скрізь у будинку – в кожній шафі, на підвіконні, на підлозі. Думали, що ж з тим зробити. Віддавати на макулатуру не хотіли. По-перше, були цінні книжки. По-друге, болісно, бо в ті роки на них віддавалися останні копійки. І дружина запропонувала – давай збудуємо бібліотеку».
Заощаджень освітян на будівництво не вистачало, допоміг син. Інженер лісового господарства за освітою, самотужки збудував двоповерхову дерев’яну хатину на подвір’ї батьківської хати.
«Все в умі, навіть на папері проект не намалював, – тішиться Петро Лосюк. – Мій батько, його дід, був будівельником. Певно, передалося через покоління».
Далі сім’я взялась за скрупульозне укладання бібліографії. Нині в бібліотеці понад п’ять тисяч книг. Найціннішими для пана Петра є праці з історії Гуцульщини, а ще подаровані видання від гуцульщинознавців. Також на полицях можна знайти напрацювання з гуцульської педагогіки, інші книги з педагогіки та величезну кількість світової та української художньої літератури.
«Зараз бачу, що наша бібліотека має своє особливе спрямування. Ми працюємо не як книгообмін, а більше допомагаємо у науково-методичних і дослідницьких роботах, – розповідає Лосюк. – До нас приїздять науковці, студенти, аспіранти, вчителі. Але ми раді всім. Заходять і туристи».
Для мандрівників і книголюбів облаштували на другому поверсі бібліотеки кімнату відпочинку. Тут сім’я педагогів влаштовує читання для онуків і правнуків.
«Я нині більше читаю освітніх новинок, щоб бути в курсі. Але ще маю список книг, які хотів би прочитати. Їх там понад сотню. Підозрюю, що він нездійсненний, – сміється пан Петро. – Нові книги купую, хоч вони й зросли в ціні. Купую, але дарую внукам і правнукам. Зараз книжка далеко не на першому місці. Є телебачення, інтернет, телефони. Знаю, чим цікавляться внуки, такі книги їм і купую. До книжки треба заохочувати. Бо хай там як, її ніщо не замінить».
Comments are closed.