Останнім часом в Україні, і то незважаючи на війну, кризу економіки, а також інші негаразди, чи то жартома, чи то серйозно обговорюють легалізацію проституції. І стриптиз-клуби працюють, і інші всякі-ружні заклади того «навколо сексуального» напрямку. Комусь таке подобається, хтось обурюється.
А як усе це було раніше? Наскільки еротично жили наші діди-прадіди, «Репортер» розпитав Ірину Ігнатенко — етнографа, викладача Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
«Ми будемо говорити про село чи про місто?» — відразу питає Ірина Ігнатенко. Бо, каже, це два різні світи. Почнемо з села, тим більше, що на 80% Україна завжди була аграрною.
«У традиційному українському суспільстві програма була розписана наперед — тобто чітка установка, як правильно прожити. І всі, хто не жив за цією схемою, випадали з громади, — розповідає Ірина Ігнатенко. — Дитина народилася, охрестилася, вона має вчасно вийти заміж або одружитися. Потім треба народити дітей, бажано, скільки Бог дав, бо вагітність не регулювали, а якщо й регулювали, то це були потаємні практики і досить небезпечні для здоров’я жінки. Далі — хазяйнувати і навіть вчасно померти. Коли людина жила надто довго, понад 100 років, це вважалося ненормально. Досить часто таких довгожителів підозрювали у чаклуванні, магії тощо».
Виходили заміж рано, десь від 15 років, а інколи навіть зустрічаються відомості, що у 13, каже дослідниця, але таке було не часто. А от до 18 років треба було встигнути. Бо далі вважалося, що дівчина вже перестарок, підростало нове покоління й вона лишалася в дівках. Тому найбільшим пріоритетом для жінки в той час було вийти заміж.
«По-перше, ти проживаєш правильне життя, створюєш родину, — пояснює Ігнатенко. — По-друге, це високий соціальний статус, бо як і до незаміжніх жінок, так і до неодружених чоловіків ставилися погано. Таких жінок не запрошували на обряди — родильного циклу, весільного, поховального, календарні обряди. З неодруженими чоловіками громада не дуже рахувалася, інколи навіть остерігалася. Тому ніхто не хотів бути ізгоєм».
Хлопці також могли одружуватися, коли наставав відповідний вік, на той час це було до 20 років. Тим більше якихось конкретних перешкод для цього не було. Ірина Ігнатенко наводить приклад Західної Європи, Італії, Франції, а також арабських країн, де, щоб одружитися, чоловік повинен був мати певний статок, аби заплатити викуп. Як відомо, у мусульман це досі є. В Україні, звісно, звертали увагу на статки, але не так.
Були певні заборони, та вони скоріше стосувалися жінок. Заборонялося статеве життя до шлюбу, вагітність і народження дитини. Адже найгіршої участі для жінки того часу, як стати покриткою, не було.
«Жінка-покритка вважалася людиною, яка неправильно живе і тому вона мусить бути покарана! Її цькували, над нею насміхалися, її не запрошували на важливі події громади», — говорить дослідниця.
З цього виходить, що в українському селі того часу не було підґрунтя для створення закладів розпусти. Та й узагалі, для українського села проституція не була характерним явищем. А от у великих містах…
«Уже потім, на початку ХХ століття, коли почали розбудовувати фабрики, заводи, тоді, особливо у тих селах, які були десь недалеко від великих міст, молодь почала відходити від традиційних устоїв і була вже непідконтрольна громаді», — каже пані Ірина.
З тих пір минуло вже багато часу, але ця пікантна тема досі для багатьох людей є неприємною. Чому? Ірина Ігнатенко вважає, що для нас це залишається яскравою спокусою, таким собі викликом і дуже дражливим.
«Можливо, для когось це така показова спокуса до подружніх зрад. Якщо є клуб, де роблять якісь еротичні речі, то, мовляв, чоловік буде про це мріяти, він захоче, він піде. Тобто частина населення бачить тут загрозу для інституту шлюбу, — говорить Ірина Ігнатенко. — Найбільше, я впевнена, цього бояться заміжні жінки. А от чоловіки найбільше бояться, щоб туди не були затягнені їхні доньки».
Ігнатенко в легалізації проституції бачить і плюси, і мінуси, тому поки не вирішила, чи насправді варто її легалізувати. Та як показує історія української культури, борделі не були явищем, характерним для України. У нас завжди був акцент на родину і найголовнішим було зберегти сім’ю. Щось дуже змінилося?
