Минулого тижня на Яворівський полігон (Львівщина) приїхала ціла делегація з Коломиї, аби відвідати своїх земляків. Їх тут зараз служить 47. Гості їхали з концертом і подарунками.
На військову територію автобус з представниками влади, артистами, трьома священиками та журналістами пропускають без проблем. А от про дозвіл на спілкування з військовими, фотографування та відеозйомку чомусь не подбали. Тому не все вдалося побачити, на жаль.
В Яворові 47 мобілізованих коломиян перебувають майже місяць. Є тут і призовники, і добровольці. Вчитимуться до кінця лютого, а далі їх розподілять по частинах, ближче до сходу. Загалом на полігоні нині кілька тисяч новобранців.
За словами одного з офіцерів (не називає себе, бо ж треба дозвіл), четверта хвиля мобілізації в порівнянні з трьома попередніми – свідоміша. Мовляв, попередні призовники іноді зловживали спиртним…
Поки у клубі гості готують музичні інструменти, біля входу збираються військові. Тут і старші чоловіки, і молоді хлопці. Втомлені. Хтось веселий, хтось не дуже. Курять, говорять між собою та з гостями. Їх відпустили з навчань на кілька годин, аби розвіялися.
Окремо стоїть невисокий молодий чоловік. Не стає до спільних фото, майже ні з ким не говорить. Це Василь, він доброволець. До візиту земляків ставиться якось скептично.
«Нащо сюди ті попи приїхали, аж троє, що – відспівувати нас? – нервово каже чоловік. – А концерт? Та може воно комусь і треба, але краще вчитися».
Між молоддю висвічує сивиною 52-річний Петро Гузьо з села Угорники Коломийського району. Він у підрозділі механіків, теж доброволець. Каже, пішов сам, аби синів не забрали.
«Краще я піду, ніж ті молоді хлопці, – говорить пан Петро. – Я життя прожив, військову справу знаю. Хоч зі мною багато молодих хлопців зі всієї України. Навіть з Луганська є».
Трохи далі на сонці – група у балаклавах. То коломийські артилеристи. Ховають обличчя, бо дехто з рідних і досі не знає, що вони пішли служити.
«Мій семирічний син не знає, де я, – говорить 27-річний Степан. – Ніби на роботі в Києві. Нас з одної хати пішло троє – батько, брат і я. Ще двоюрідний брат з нами. Пішли, бо що ж – чекати поки воно прийде до нас?».
Півтори години концерту відіграли аматорський оркестр народних інструментів та вокальний колектив «Тиса». Військові сиділи незворушно.
Трохи пожвавилися після концерту, коли отримали подарунки від коломийських школярів – листи, малюнки з побажаннями найшвидшого повернення. Одному чоловікові навіть випадково попався лист від його ж доньки. Був дуже щасливий. Хлопці обіцяли порозвішувати дитячі презенти у своїх казармах та наметах, аби й інші бачили.
На вулиці, з багажників автобусу витягли коробки з фруктами, соками, солодощами, а також пакети з термобілизною. Хлопці повантажили подарунки у жовті шкільні автобуси, якими приїхали зі своїх частин під клуб. Сумно позалазили в них і самі.
«Ще би нам привезли ліків, бо нічого нема, – каже пан Євген. Його ще тут називають «Батя», бо найстарший. – Анальгіном лікують і від зуба, і від шлунка. А ще треба наколінники, налокітники, каремати».
Усе це пообіцяли привезти наступного разу.
