Соціум

Франківець Кирило Рубановський: «Людина, яка має проблему, сама повинна пропонувати шляхи її вирішення»

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr

У розмові з «Репортером» франківський юрист, громадський активіст і молодий тато Кирило Рубановський розповів про те, як йому вдалося стати тим, ким він є сьогодні, як долати бар’єри в голові та як нині живеться людям з обмеженими можливостями. Кирило Рубановський живе і працює в Івано-Франківську. Від народження він хворіє на ДЦП, однак серйозні порушення опорно-рухового апарату не стали на заваді повноцінному життю.

_MG_5630

Знаю, що ви навчалися в Прикарпатському університеті. Напевно, непросто було вчитися з функціональними обмеженнями?

— Складність була в тому, що я не пишу від руки. Коли вступав до університету, один із педагогів запитав мене: «А як ви будете вчитися?». Я відповів: «Побачите». Хоча відповіді, напевне, не знав. Проте той, хто запитував, своєю «некоректністю» надав мені добру послугу — звернув мою увагу на те, що людина, яка має певну проблему, сама повинна намагатися дати відповіді на ті питання та виклики, які постають перед нею, і сама має пропонувати шляхи вирішення, власні «know how» — як саме зробити. Отже, якщо я не пишу, то приходжу на лекції або з диктофоном, або сподіваюсь на власну пам’ять. І при цьому вихід, який ти знайшов, має забезпечувати повноцінне навчання. Зазначу, що до університету я вступив у 1993 році. Комп’ютери були недоступними, ґаджетів не було взагалі. Комп’ютер у мене з’явився тільки у 1996-му. Звісно, новітні технології значно полегшують роботу та розширюють можливості до самореалізації, зокрема для людей з інвалідністю.

Ваші батьки підтримали вас у рішенні стати юристом?

— Вони були трохи збентежені моїм вибором, адже я нечітко говорю, не пишу. На що я сказав, що це мій вибір, і виключно я нестиму відповідальність за нього. І з того моменту я відчуваю їх підтримку. Зараз моя група підтримки, це передусім дружина Тетяна та син Данило.

Нині ви успішний юрист. Як вам вдається працювати скажімо в суді?

— Якщо я беру участь у судовому процесі, то обов’язково викладаю свою позицію та клопотання письмово. Це, по-перше, впорядковує думки, а по-друге, уможливлює вірне донесення моєї правової позиції до судді та інших учасників процесу. В результаті і мені краще, і моїм колегам легше. Крім того, я даю письмові консультації, підготував чимало статей на юридичну тематику, став співавтором посібника з муніципального права для студентів вишів.

Ви знайшли себе в юриспруденції. Як ви знали, що це ваше?

— Просто це мені було цікаво ще зі шкільної лави. Я не уявляв, що буде важко. Але й не уявляв, що буде так цікаво. Фах дав мені можливість реалізуватися у професії, соціальній сфері, він дозволив подорожувати, пізнавати світ, набувати досвіду.

Ви очолюєте товариство молодих інвалідів «Братерство»…

— Ініціатором створення товариства був не я. Я очолив цю організацію в 1996 році. З тих пір я кілька разів поривався залишити посаду, але мене чомусь не відпускають.

— Тобто ви стали головою організації ще 20 років тому, коли були студентом?

— Так. І сьогодні, може, ми не всі — молодь за паспортом, але ми молоді душею. Ми створили досить позитивну психологічну атмосферу в колективі, що дозволяє конструктивно діяти. Ми задіяні в житті громади. Мене, як голову товариства, обрали депутатом міської ради. До речі, це також сталось у студентські роки — на останньому курсі. Пізніше мене обрали заступником голови громадської ради при міськраді.

_MG_5626

Як товариство молодих інвалідів допомагає соціалізуватися?

— Коли людина розширює коло спілкування, вона вже соціалізується. Але ми не є осібною спільнотою, ми — частина суспільства. І, потрапивши в наше коло, беручи участь у загальноміських, регіональних, національних заходах, наші люди бачать, що бар’єри існують здебільшого у свідомості, у головах, їх можна подолати. Але щоб здолати бар’єри у чужих головах, ми повинні зняти їх всередині себе. Погодьтеся, дивно вимагати від інших того, що не зробив сам.

Що вам допомогло подолати свій бар’єр?

— Зухвалість, віра в людей, віра в Бога, авантюризм — без нього ніяк. Бажання жити тут і зараз. З часом більшість бар’єрів виявились уявними, як зараз кажуть — фейковими.

Чи змінюється ставлення соціуму до людей з інвалідністю?

— Ментальні звички людей змінюються дуже повільно, їм притаманна інерція, яку важко подолати в межах одного покоління. Скажімо, я не вірю, що Майдан чи війна змінили ментальність людей. Вони лише дали можливість проявити раніше приховані якості та ментальні риси, причому як позитивні, так і негативні. Що ж стосується людей з інвалідністю — однозначно змінюється тренд, повільно, але адаптується інфраструктура до потреб маломобільних груп, до яких належать не лише інваліди, а й старенькі, і мами з візочками.

Мені б хотілося бачити ці ментальні зміни, але навіть якщо хтось просто слідує модному тренду і тому ставиться нормально до інвалідності — це також не зле. Навіть якщо хтось і далі вважає нас людьми другого сорту, він вже навряд насмілиться це озвучити — затролять.

Тут показовим став випадок з нашим колегою Романом, якого у Львові не пустили до ресторану «Вапіано». Це здійняло цілу хвилю громадського осуду дій персоналу. Багато хто ініціював бойкот. Можливо, їх треба вибачити, убогих, хай живуть. Проте паралельно пішла хвиля громадської солідарності з Романом та інвалідами загалом, з’явилася акція «на каву з другом». Навіть Марина Порошенко запросила Романа на каву. І це вже позитивні знаки, що свідчать про зміну свідомості. Тут треба віддати належне самому Романові — він герой, що викликав вогонь на себе. Зробивши публічним малоприємний приватний випадок, він примусив інших вдосконалюватись.

А чи траплялися з вами подібні випадки?

— В Івано-Франківську — ніколи. У нас не таке велике й до того ж цілком європейське місто, де мене знають та поважають. Такі прояви взагалі є немислимими в ряді країн Європи та США, які я відвідував. Я стикався з так би мовити упередженим ставленням до себе в певних пафосних закладах Києва. У Донецьку мене не пустили в один із закладів, де у мене була зустріч. Можливо причиною і не була інвалідність. Я не став здіймати бучу, просто струснув з ніг бруд та й вийшов, перепризначивши зустріч телефоном. А Роман зробив правильно. Він підняв хвилю, примусивши інших схаменутися.

Донат
Читайте «Репортер» у  Telegram та Instagram  – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні
 

Comments are closed.