«Репортеру» – десять. Погодьтеся, для газети це серйозний термін. Особливо в нашу мобільно-електронну епоху. Адже війна носіїв інформації зараз є чи не найпопулярнішою темою. Одні кажуть – інтернет наступає, ховайтеся, скоро всі газети помруть і, крім інтернету, нічого не буде. Другі – та ніколи, люди завжди надаватимуть перевагу паперу, бо добре відчувати запах друкарської фарби й таке інше. Але, як на мене, питання зовсім не в технологіях.
…Я люблю мандрувати. І щиро закоханий в усі чужі старовинні міста. Вони завжди цікаві. Історія, архітектура, каміння. Камені треба брати руками. Адже це жовте (сіре, чорне, біле) каміння багато бачило та багато знає. Кладеш на нього руку і відчуваєш – людські історії, кохання, сміх і сльози, купу всього ружного. Не надто пафосно? Сподіваюся, ні.
По телевізору зараз також іде багато мандрівних програм. Цікавих і не дуже, різних. Можна, лежачи на дивані, пересуватись країнами, ходити замками, пустелями, морями. Цікаво, а не чіпає. Яскраво, а не гребе. Бо немає живого відчуття – близькості. А це сьогодні – найдорожче.
У сучасному світі газета має один-єдиний шанс на виживання. Вона мусить бути близькою. Не красивою картинкою в телевізорі чи моніторі, а редакцією біля дому читача. Живим журналістом, який ходить тими ж вулицями, що й решта. Їздить тими ж автобусами, свариться з такими самими чиновниками. Щоб водій маршрутки, закурюючи в дорозі, раптом подумав: «Десь тут поруч є «Репортер». І не закурив. Щоб держслужбовець перед тим, як накричати на пенсіонерку, повернув голову: «А чи немає поруч журналістів тієї клятої газети?». І притримав язик. Аби вони знали – ми тут, поруч, бачимо, знаємо, чуємо, пишемо.
Саме такої близькості прагне «Репортер». І наші десять років – не тільки журналістські. Це наше спільне свято. Тож вітаємо вас, наші читачі!
Нещодавно в редакцію зателефонували з однієї з лікарень та попросили викликати сантехніка, бо забився унітаз, і хворі мусять ходити на інший поверх. А ви кажете, інтернет…
З днем народження, Репортер!
