Боєць батальйону імені Кульчицького 46-річний Андрій Третяк розповідає про те, як на Майдані познайомився з дружиною. Пригадує перебування в зоні АТО. Розказує про вірного друга – собаку, яку привіз додому з Донбасу, зі Станиці Луганської.
Андрій родом із Тисмениці. З 1986 року служив у Астрахані (Росія), де згодом став начальником служби безпеки однієї з військових частин. У 2006-му звільнився через поранення, повернувся до України, працював начальником охорони в різних установах. Каже, наприкінці листопада 2013 року, в переддень свого дня народження, увімкнув телевізор і побачив, що відбувалося в Києві. Вже наступного дня Андрій був на Майдані. Там і познайомився зі своєю дружиною – Оксаною.
«Пам’ятаю, що вона розносила гарячі пиріжки, – посміхається Андрій Третяк. – Щодня після мітингів проводжав її додому. Моя Оксанка допомогла знайти 40 безвісти зниклих людей на Майдані! Також вона, разом із мережею аптек «Здоров’я», відправляла майданівців на лікування та реабілітацію».
За словами Андрія, майже всі майданівці зараз воюють. Сам він тричі їздив у АТО, допомагав бійцям грішми, одягом, їжею, сигаретами. Проте служити не залишався, адже давали про себе знати старі поранення – зрушення шийок хребта й регулярне оніміння правої руки. Натомість у травні 2015-го Андрій таки пройшов військово-лікарську комісію, бо, каже, хотів ще більше допомагати побратимам.
«Я ще й гіпертонік, буває, тиск піднімається до 230 / 130, – розповідає Андрій. – Тож, за наказом командира, я більше охороняв боєприпаси, завозив харчі, сидів на раціях. Помагав як міг, але служив навідмінно (показує бездоганну військову характеристику – Авт.). Усі добровольчі батальйони мають отримати статус, бо там воюють справжні партіоти!».
Андрій Третяк з Джиною та цуценятком Барсіком
Коли терористи обстрілювали Станицю Луганську, пригадує Андрій Третяк, то місцеві покидали домівки, тікали. Одного дня українські бійці знайшли знесилену собаку та принесли до свого табору. Доглядали за нею, кололи, давали вітаміни. Була дуже спокійною, лежала, придивлялася. Не знала, як себе поводити – немов дитина з інтернату, яку взяли в сім’ю.
«Загалом у Джини (так бійці назвали собаку-ротвейлера) протягом моєї двомісячної служби було три господарі. Коли ми їхали у відпустку, то думали, хто ж її забере. Я вислав Оксанці фото Джини – вона сказала, аби віз собаку додому», – каже Андрій.
Верталися колоною. Дорогою п’ять машин поламалися. За словами Третяка, його автівка витримала весь шлях – рівно зі Станиці Луганської до Івано-Франківська. Коли ж її потім доштовхали до СТО, то там сказали, що це просто чудо. Адже в автомобілі тріснув масляний радіатор. Проте чоловік знав, що обов’язково доїде.
«Зі мною була вервечка – коли ми виїжджали, вона різко змінила колір. Картина на ній наче розпливлася. Проте голова Христа з лавровим вінком залишилася такою, як і була. І я зрозумів, що завдяки Божій ласці доберуся додому, – говорить Андрій Третяк. – Бо ж іще планував зробити Оксанці пропозицію руки й серця – на плацу перед побратимами…».
Барсік з мамою
Джина дорогу перенесла важко, а от удома адаптувалася досить швидко. Вона, каже Андрій, дуже мудра.
«Коли хтось заходить до хати – одразу гавкає. Але якщо сказати «мама» – то поводитиметься спокійно та лагідно, – розказує Оксана. – Коли говориш про неї, то немов бере участь у розмові. А ще для неї команда «сєпар» як для звичайного собаки – «фас!». Вона завжди насторожі. Незнайомців не підпустить – ні до себе, ні до сім’ї».
Нещодавно Джина народила дев’ять цуценят. Але, на жаль, живим залишилося тільки одне. Бо решту, з сумом розповідає Оксана, собака просто перегодувала молоком, якого мала надто багато. Аби зберегти бодай одне цуценя, Третяки навіть не підпускали його до мами. Оксана самостійно доїла Джину та годувала новоспеченого члена родини – Барсіка.
«Сподіваюся і вірю, що війна закінчиться. Бо насправді ніхто не хоче ані майданів, ані війн. Люди завжди прагнуть жити в мирній країні, – каже Андрій Третяк. – Хочу подякувати волонтерам – Лесі Качуровій та її команді – вони регулярно допомагали нашому батальйону, а також Руслану Фармусу, заступнику голови Тисменицької райради, який вирішував проблеми з соляркою».
