Соціум

Амністія на вбивство. Мешканка Івано-Франківська втратила сина і вже шість років добивається справедливого суду

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr

З редакційної пошти

Шановна редакціє!

Звертаюся до вас із криком болю в душі, як до останньої інстанції, з надією про допомогу у встановленні справедливості.

Майже шість років тому вбили мого сина. Роману було 29 років. Він у кафе просто зробив зауваження нетверезому молодику, який поводився непристойно. Вбивці ще навіть не було 18 років, але він був більший, сильніший. Спершу бив мого сина руками, потім ногами, вже лежачого, забив до смерті.

Роман Лещишин

На фото: Роман Лещишин з батьками

Сталося це 26 червня 2009 року в центрі Ямниці (Тисменицький район), біля кафе «Данко». Спершу кримінальну справу відкрили за ч. 1 ст. 115 КК України (умисне вбивство), але потім її чомусь перекваліфікували на ч. 1 ст. 119 КК України (вбивство з необережності).

Я досі не розумію: як можна визначити необережністю те, що вбивця мого сина добивав його на землі?!

Судові розгляди відбуваються шостий рік. За цей час було 10 засідань. Усі судді Тисменицького райсуду слухали цю справу, двічі звільняли підсудного від кримінальної відповідальності на підставі закону «Про амністію», один раз — за строком давності. Убивця відсидів у СІЗО два роки й чотири місяці без вироку, зараз він давно на волі, живе спокійно, ходить на суди, поводиться впевнено.

Тричі Апеляційний суд Івано-Франківської області скасовував рішення Тисменицького райсуду. В усіх ухвалах Апеляційного суду є твердження про необхідність перевірки, чи правильно кваліфіковано дії підсудного за ч. 1 ст. 119 КК України (вбивство з необережності). Оскільки всі тисменицькі судді вже слухали цю справу, її передали до Івано-Франківського міського суду. За моїм клопотанням цей суд ухвалив, щоб обвинувальний акт прокурора за ч. 1 с. 119 КК України повернули до прокуратури. Мотив — перевірити, чи немає в діях підсудного й хуліганства, адже він бив мого сина у людному місці. Однак обласний Апеляційний суд чомусь скасував цю ухвалу — мовляв, я потерпіла і тому не маю права заперечувати, ніби це може лише прокурор.

Незрозуміла мені й роль прокуратури, яка стала на захист вбивці, а не потерпілих. За цей час змінилися дев’ять прокурорів і жоден із них не вивчив ретельно матеріалів справи, навіть висновків експертизи. А там написано, що моєму синові було нанесено в ділянку обличчя не менше 6-9 ударів, в ділянку шиї — не менше двох ударів, в ділянку правої верхньої кінцівки — не менше 3-4 ударів, у поперекову ділянку — не менше одного удару. Тобто Роман спершу закривався, а потім уже не міг… А вбивця бив його і руками, і ногами, і стоячого, і лежачого! Яка ж тут може бути необережність?!

Я вже п’ять разів зверталася за допомогою до прокурорів нашої області, двічі — в Гепрокуратуру, двічі — до Президента, прем’єр-міністра, міністрів МВС і юстиції, до п’яти народних депутатів. Відповідь одна: звернення надіслано прокуратурі Івано-Франківської області (або в Апеляційний суд). Тобто звідки прийшов обвинувальний акт, туди й повернувся, на кого скаржишся, той і має розбиратись…

Минулого року я покладала багато надій на результати додаткового розслідування, яке проводилося за рішенням Апеляційного суду. Але слідчий провів його упереджено, необ’єктивно. Я просила провести повторну судово-медичну експертизу в іншій експертній установі, у будь-якій іншій області, в іншому складі експертів. А слідчий провів усе це в нашій області, причому робив експертизу і доповідав той самий експерт, який був і раніше…

Знаєте, як боляче моєму чоловікові, вчителеві історії та правознавства, розказувати на уроках про справедливість міліції, прокуратури, слідчих, суддів, а на практиці бачити зовсім інше?! Невже правда і справедливість не мають права на існування в нашій державі?!

Зараз знову хочуть закрити справу за строком давності. Чи має термін материнський біль? Повірте, я не хочу помсти, я хочу справедливості. І незважаючи на шість років судової тяганини, вірю, що рано чи пізно справедливість переможе. Сподіваюсь, що й серед наших слідчих, прокурорів, суддів знайдуться чесні люди, які приймуть справедливе рішення. Хочеться, щоб справедливість восторжествувала в залі нашого Українського суду, а не Європейського. Надіюся, що це письмове звернення, біль моєї материнської душі, буде почуте. Надія, як кажуть, вмирає останньою. Правда — як покута за втраченого сина. За неї я і борюся, і буду боротися — до останніх сил.

З повагою, Ганна Лещишин

Донат
Читайте «Репортер» у  Telegram та Instagram  – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні
 

Comments are closed.