Соціум

Зимові Карпати віють теплом

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr

Узимку погляди багатьох українців повернуті в бік Карпат – мода на зимові курорти дала свій поштовх. Але сьогодні ми помандруємо не до Буковелю чи Драгобрату, а до скромного гірського села. Як живуть гуцули взимку?

Олена Столащук із онукою Марічкою

Світло нагадує зорі

Одне з найбільших сіл Верховинського району – Білоберізка – розташоване за 30 з лишком кілометрів від райцентру, на межі з Косівщиною. Наче й не так далеко, але автобусом добиратися важко – він довго петляє мостами через Черемош, який розділяє Прикарпаття і Буковину. Колись тут був кордон між Польщею та Румунією. У цих краях вечоріє швидко, світло у вікнах на пагорбах нагадує зорі.

Перед завтрашньою подорожжю далі в гори заночовую у знайомих. Усе навколо нагадує бачені колись фільми про життя гуцулів. Ніби перебуваєш у якомусь іншому вимірі, серед таємничих гірських духів. Вранці цей стан посилюється від навколишніх красот. Моя супутниця – мешканка цього ж села, колишня журналістка обласного радіо, поетеса Анна Космач. Вона розповідає, що рівнинна частина Білоберізки – як чаша. Колись тут збиралися зробити водосховище для потреб Чернівців, а мешканців відселити. На щастя, водозабір так і не організували, тож затишне й симпатичне село живе. Тут розвивається туризм, недавно збудували нову школу, а стара дерев’яна чекає, щоб у неї вдихнули нове життя. Цілком можливо, що невдовзі тут облаштують якийсь відпочинковий комплекс.

Анна Космач іде легко, ще й свої вірші читає. Воно й не дивно, бо звикла до гір. Досі багатьох дивує, як відважилася полишити облаштоване життя в Івано-Франківську. Їдучи в гори, випадково зустріла її колишнього колегу по облрадіо. Дізнавшись мету моєї подорожі, аж вигукнув: «Та ви знаєте, як вона там живе? Мала гарну квартиру, а там овець доглядає!».

Анні я про це не казала, але вона сама означила свою нинішню сутність: «Гуцул без господарки почувається жебраком, то велике приниження, як нема нічого. Тому й сиджу тут, хоч доходу мало від баранів». А далі жінка гордо вказує на одну заможну господарку, іншу. Люди в селі по-всякому заробляють: хтось туризмом, інші з лісу мають прибуток, промисли розвивають, тваринництво. Важко працюють, але живуть бідно лише ліниві або немічні.

Горяни повертаються завжди

Білоберізка, як і будь-яке карпатське село, має кілька присілків. Цієї безсніжної зими долати вершини ніби й легше. Але ожеледь ще гірша. Цікаво, що Черемош укритий льодом, лиш посередині пробивається вода. А ось потоки примерзли. Мимо одного з них і пролягає стежка до найвіддаленішого присілка. Йти туди кілометрів із десять. Дорогою вигулькують акуратні хатинки з присадибами – то присілки Закуток, Гук і Пасічний. За весь шлях нам зустрілася всього одна жінка. Анна Космач розповідає, скільки відомих людей вийшло з гір:

«По кільканадцять кілометрів щодня пішкували до школи, бо не всі батьки погоджувалися віддавати дітей до інтернатів. Щоб не розволочувалися. Та й робочі руки, хоч і маленькі, не зайві. Ця периферія вигартовує, живить наші столиці. Скільки тутешніх вибилися у великі люди і на все життя залишилися людьми. Можуть і почастувати, й на ніч прий­няти. Міські цього іноді не розуміють. Кривляться, як бачать забризканого болотом гуцула, котрий несе в сумці інший одяг, аби виглядати не гірше. Але повертаються горяни до цих світелок. Степан Пушик, Василь Герасим’юк, Дмитро Павличко, Марія Стеф’юк, Марія Влад, Іван Малкович, Богдан Бенюк, Марія Матіос, Тарас Мельничук… То все наші гуцули, які йшли в незнані й чужі світи із запасними черевиками, а поверталися самі або їхні великі імена».

Не вирвати дерево

Добралися до присілка із промовистою назвою Заверх. Така крутизна, що на вершині аж у голові паморочиться. Хати розкидані, віддалених садиб й не видно за пагорбами. Далі рукою подати до мети нашої подорожі – будинку на самому узвишші, де живе із бабусею красуня Марічка. Вона – середуща із чотирьох дітей відомого ткацького тандему Юрія й Параскеви Ватаманюків. Батьківську справу нині продовжує найстарша – Анна Фартушинська, викладач Косівського інституту декоративно-ужиткового мистецтва. Разом із чоловіком Петром, теж художником, вони займаються розробкою тканого й вишиваного одягу. Її сестра-близнючка Євдокія Ватаманюк працює у Косівській РДА. Найменша – Наталя – перукар, її навіть до столиці запрошують творити зачіски в народному стилі.

Марічка отримала юридичну освіту. Але мешкає тут, у присілку. Не може бабусі покинути. Чоловік Марічки Роман Рубаняк має бізнес у селі, й бабуся дуже задоволена тим, що в домі є вправний господар. Молода сім’я має будинок у Новоселиці на Снятинщині, але старенька зі своєї хати йти не хоче. Каже, не вирвати з корінням старе дерево, не прий­меться. Марічка не вважає своє життя жертвою, хоч комусь може видатися, що кращі роки в горах марнує. Та де там: попри чималу господарку і вишиває, і складає поезії, готує збірку.

«Надихає ця місцина, – каже Марія. – Тут вранішній промінь сонця з-за гори нашу хату першою вихоплює. І прощається, заходячи за Писаний Камінь, закочується так повільно-повільно. Краса надзвичайна! Звідси можна зійти вниз і втрапити на косівську дорогу чи на верховинську, до Криворівні, а в інший бік піти – вже на Буковині опинишся. Тут шпиль гори, на вершині багато каміння. Бабуся такі цікаві історії розповідає!».

Наче на підтвердження бабуся Олена Столащук витягує зі скрині вишиванки:

«Усім онукам вишиваю. Віднаходимо з Марічкою старі візерунки, самі придумуємо. Але ця дитина мені більше, ніж онука… Бо так склалося, що моя єдина дочка Параска віддала мені її трирічною. То довга історія. Але, мабуть, це так вона хотіла компенсувати моє втрачене материнство».

Пані Олена виймає пожовтілі знімки та оповідає нелегку історію свого життя. Родом вона із сусідніх Розток, але тут, на вершині, мали літній осідок. Якось літувала та й познайомилася з майбутнім чоловіком Миколою. Одружилися. Війна пройшлася по гуцулах важким чоботом. За участь у підпіллі репресували всю її родину. На 25 років засудили й Олену. Трирічну доньку Параску забрав до себе вуйко. Щоб дівчинку не віддали до інтернату, довелося збрехати, що то його спільна з Оленою дитина. Вуйна дуже дорожила малою, бо саме втратила власне дитя. Коли ж після амністії Олена Столащук повернулася додому, родичі дуже переживали, що забере дочку. Але та не посміла так ранити їх, адже в біді колись допомогли.

«Чоловік після заслання важко хворів, – пригадує бабуся, – а мені доводилося важко працювати в колгоспі, в дорожній бригаді. Наново хату зводили, бо нашу спалили енкаведисти».

Куди не доходить бруд

Мимоволі дивуюся, чому ж не обрали іншого місця для будівництва, десь у долинах. Пані Олена розповідає, що навпаки – ледве добилися права тут прописатися після заслання. Чому тут? Адже й важко, і самотньо. Тут уже вона здивувалася – як можна проміняти цей край на якесь інше місце?

Виходимо на подвір’я. Проводжаючи гостей, пані Олена запрошує приходити ще. А моя супутниця Анна Космач, ніби підсумовуючи нелегку, але цікаву подорож, каже:

«Споглядаючи вниз, як копошиться-метушиться народ, думається, що сюди не доходить той людський бруд. Тут усе чисте, виполощене в дощах, променях, росах. Тому й люди особливі».

Донат
Читайте «Репортер» у  Telegram та Instagram  – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні
 

Comments are closed.