Чи можна нині визначити суто чоловічі чи суто жіночі професії? Важко, правда? Ми теж у цьому переконалися.
Сто дітей на місяць
Серед гінекологів їх завжди вистачало. Наприклад, в Івано-Франківську 40% акушерів-гінекологів — чоловіки.
Завідувач відділу патології вагітних обласного перинатального центру Олег Любінець присвятив цьому фаху понад 30 років. Вже й не злічити, скільки прийняв немовлят.
«Коли я працював у родильному залі, то щомісяця приймав до сотні дітей, — говорить лікар. — Багато жінок на мою честь називали своїх синочків. А зараз ті діти, яких я приймав, вже приходять народжувати своїх дітей. Поява дитини — велика радість не лише для родини, але й для лікаря. Коли після вдалих пологів малюк вже на грудях у матері — це таке щастя!».
Олег Любінець каже, що трапляються й випадки, коли пацієнтка просить, аби її оглядала лише жінка. Але частіше таки просять їхні чоловіки.
Для пана Олега кожні нові пологи — це нові емоції. Найбільше їх після партнерських пологів, коли біля породіллі є її чоловік.
«Партнерські пологи позитивні як для жінки, так і для лікарів, — впевнений лікар. — Через біль жінки іноді можуть вести себе неадекватно. А поруч є рідні. І вони вже не так переживають. Чоловік і приголубить, і щось приємне скаже — жінка відчуває велику підтримку. А дивитися на них після народження дитини — велика приємність. Рідко який чоловік не заплаче, бо це відчуття — неймовірне».
Перукар-екстремал
А от перукар — більше жіночий фах. Хоча нині у Франківську працюють з десяток чоловіків-перукарів, і в них нема відбою від клієнток.
Дмитро Пазюк вже 14 років робить зачіски. Коли починав, у місті було лише двоє чоловіків-перукарів.
«За фахом я інженер-технолог, — розповідає Дмитро. — Та коли був на виробничій практиці, моєму однокурснику відірвало пальця. І я вирішив, що в цій професії працювати не буду. От, з перукарством мене «лихий і поплутав». Всього вчився біля крісла майстра».
Дмитро й досі пам’ятає свою першу клієнтку та її переляк, коли та сіла до нього в крісло. Від неї й отримав перші чайові. Ті дві гривні тримає вдома, в рамочці. Потім вона прийшла знову.
«Серед моїх клієнтів мало чоловіків, бо не люблю їх стригти, — говорить Дмитро Пазюк. — Хіба друзів чи постійних клієнтів. Чоловіки не пунктуальні та капризні. А жінки — просто чудо. Завжди мені довіряють. Буває, засинають у кріслі, а я фантазую як хочу. Переваг у чоловіків-перукарів більше, бо я можу жартувати, розказувати анекдоти, і клієнтки їх сприймають. А жінка-перукар мусить бути стриманішою».
Робота йому іноді набридала, і Дмитро брав творчі відпустки. Одна тривала вісім місяців, які він провів у Китаї. Вивчив мову, працював перекладачем з китайської, англійської. Потім знов повернувся додому.
У вільний час Дмитро багато читає, особливо психологічних книжок, бо не рідко у перукарському кріслі жінки діляться проблемами: чоловіки, розлучення, кредити. «І не завжди промовчиш, бо від тебе чекають якоїсь відповіді, — каже перукар. — Ці розмови накопичують якийсь негатив, від якого рятуюся екстримом: лижі, рафтинг, походи в гори, велоспорт».
Вусатий нянь
Вихователь дитячого садочка — це вже суто жіноче. Але ж ні! Приватний садочок «Зернятко», дуже непоганий дошкільний заклад із купою відзнак і нагород, має ще одну особливість. Тут працює єдиний чоловік-вихователь на всю Західну Україну — Віктор Кібірєв.
Після закінчення вишу чоловіка зі спеціальністю «вихователь у дошкільних закладах» навіть не хотіли брати на роботу. Дивилися з осторогою. Вдалося влаштуватись лише інструктором з фізкультури у школі-садочку № 8.
«Там я зрозумів, що робота з дітьми — це моє, — каже Віктор. — Це мені прищепила моя перша вчителька, з якою й досі спілкуюся, раджуся. Потім збільшилась моя родина, і треба було їх забезпечувати. Сім років провів у торгівлі. Робота з ранку до ночі, постійні звіти. На сина часу не вистачало. Одного вечора він поставив мені голову на коліна і запитав: «Тату, коли ти, нарешті, почитаєш мені казочку?». Я зрозумів, що роблю щось не те. Через деякий час запропонували роботу в «Зернятку», за що я дуже вдячний».
У колектив чоловіка-вихователя прийняли майже одразу. Звісно, спершу дивувалися, але швидко звикли. «Дивувалися і батьки, — посміхається Віктор. — Та я сам, як батько, також би так реагував, але мушу подякувати їм за розуміння та довіру. Діти звикали, перевіряли мене, завалювали запитаннями. Пам’ятаю, як перший раз прийшов, то у мене трусилися коліна. По їхніх очках та усмішках я побачив, що у нас вийде добра співпраця».
Так і є. Зараз у Віктора Кібірєва, окрім своїх двох дітей, ще й ціла група — 33 малюки. Каже, що сприймають його як другого тата і дуже люблять, коли він читає їм казки.
«Я різними голосами зображаю кожного персонажа, — говорить вихователь. — Їм це дуже подобається. Стараюся робити так, аби у них спрацювала уява. Також любимо рухливі ігри. Я ніколи не соромлюся також бути дитиною. Звісно, не забуваю, що я педагог. Треба бути не над дітьми, а поряд з ними. Вони це дуже відчувають».
За словами Віктора, щоразу кумедно спостерігати за обличчями перехожих, коли він виходить на вулицю з групою.
«Робота дуже легка, якщо до дітей ставитися з любов’ю, як до своїх, — каже Віктор. — Саме її не вистачає нашим дітям. Треба прислухатися до своєї дитини — вона все підкаже. Розвивати її здібності, читати казки, гратися. Не треба шкодувати часу. Отримаєте масу позитиву».
Comments are closed.