Отже, наш керівник групи, норвезька мікроцьоця, почала інструктаж з їзди на собаках. Звучав він десь так: 1) коли запрягаєте санки, не відпускайте собак, інакше ви їх більше не побачите, бо вони люблять бігати, 2) постійно давіть на гальмо. До речі, гальмо у санках – це великий залізний гак, на який треба тиснути до потемніння в очах, аби хоч трохи стримувати собак.
Нас, «екстремалів», розбили на пари. Песики переминалися, чекаючи старту. Правий постійно сикав на ногу лівого, а лівий не міг відповісти взаємністю, бо його нога заплуталася у ременях, і він стояв, соромлячись свого пожовтілого боку.
Мікротьотя зарядила ружжо, натягнула на дуло червону шкар-петку (або для відлякування ведмедів, або щоби ствол не забивався снігом), і ми рушили. Моя жінка Свєта сиділа у санях, стирчав тільки ніс. Двоє погоничів ззаду – Шонік і Саня, теж виглядали ржачно. Якби на їхніх санках був вмонтований мікрофон, то всі би чули, як Шон підпукує на вибоїнах. Саша сидів пасажиром і на щастя не був занурений у цю специфічну атмосферу.
Наші собачки бігли за норвегами. Попереду височіла гора, і мікротьотка ткнула в неї рукою – валимо туди. Я б може і відмовився, але зрозумів, що це можливо тільки, якщо злізти з місця шофера. Але в такому разі мою Свєту з собаками ми могли би побачити не скоро. Жінка вона легенька, а пси кохаються в біганині…
Тут я помітив повну зупинку фаетона. Ми стояли на крутому схилі десь зо 300. Собаки просто задовбалися лізти вгору. Скоро з тої ж причини застрягла і задня тачанка із Санями на борту. «Йопту!» – почув я ззаду. Автором фрази, як завжди ємкої і влучної, був Шонік. Він першим подумки пережив підйом на плато і вже шукав якусь лавочку. Я зліз з якоря, тримаючи санки, щоб не втратити жінку, і почав їх підпихати. При цьому я вголос кляв Арктику, себе, собак, санки, мікротьотку, професора, свою вчительку по географії, її маму і маму її мами.
Собаки було розігналися, але ненадовго, а потім знову стали й подивилися на Свєту: «Може злізеш, чувіха?». Вона зробила вигляд, що не розуміє по‑собачому, і нирнула глибше під накидку. Підбігла мікротьотка та жестами показала Свєті, що собачки замудохалися, і їй пора вилазити.
Гора ставала дедалі крутішою, і скоро ми чули, як б’ється пульс навіть там, де він битися не повинен. Одною рукою ми трималися за санки і водночас штовхали їх, а другою жадібно кидали в рот сніг. Я пробував виглядати мужньо, але, напевно, це виглядало, ніби я дуже хочу в туалет. Свєта хрипло повідомила мене, що вмирає, і в неї з рота випав великий шмат піни. Метрів 20 позаду, підпукуючи вже значно голосніше, пхали собачий хрест Шонік і Саня. Кожен із нас мріяв про кіоск з водою, а Свєта – про реанімацію.
Я вибрав собі чоботи 46 розміру, бо я завжди вибираю на розмір більші, щоб не тиснуло. Але в умовах постійного загрузання у сніг мої шкарпетки злізли з ноги, і в мене з’явилося дивне відчуття близької смерті. Свєта збоку лізла рачки, але не відпускала санки, я волочився зліва від неї.
Верху видно не було. Мікротьотя з професором неслися попереду так швидко, що я почав запідозрювати її в тому, що нам видали бракованих собак. Її п’ятки миготіли перед моїми очима, а п’ятки професора – перед очима Свєти / Напрошувалося логічне запитання: що вони, гади, курять?!
Нарешті, в момент, коли темні кола заповнили весь простір перед очима, лапи передніх собак ступили на рівну поверх-ню гігантського плато наверху кубічної гори, на яку ми пхалися весь цей час. Песики заскавчали, переключили передачу та рвонули вперед з такою силою, що якийсь час ми з Іванівною, а ззаду й Шонік із Саньою, висіли в повітрі за санками, як старі мішки від цукру.
Я з останніх сил підтягнувся ногами до якоря і натиснув на нього та захрипів до собак, як кінь, який вирішив потягнути поїзд Харків‑Ужгород. Песики повернули голови та гальманули рівно на стільки, щоби Маня встигла ускочити у свою люльку, а я стати ногами на гальмо.
Перед очима відкрилася безкрайня пустеля такої неземної краси, що нас уже не цікавило, що буде з нашою групою «Катастрофа» найближчі чотири дні. Собаки понесли, як у казці, і кожен відчув себе частиною мультику «Снігова королева» і прожив найближчі півгодини, вдихаючи морозне червневе повітря та не маючи змоги стерти з обличчя трохи дурнувату, але дуже щасливу посмішку.
Попередні частини розповіді:
Я, Шонік і Шпіцберген III
Я, Шонік і Шпіцберген II
Я, Шонік і Шпіцберген І
