На диво доброю погодою зустріло нас 1 червня 2010 року – лише мінус один і легкий, колюченький сніжок. Хтось може подумати, що це початок фантастичної повісті про наслідки Третьої світової. Але читач, який був із нами два попередні епізоди, знає: ми зараз на Шпіцбергені, а це не Ялта.
Ми стояли, наїжачившись від пронизливого вітерця, дуже характерного для цих широт. Тут із гуркотом товарного потягу під’їхала старенька Тойота. Мініатюрна жіночка, вискочивши з-за керма цього крокодила, із посмішкою запросила нас розділити з нею радість поїздки на dog sledding, тобто на собачих упряжках. Кожен другий з нашої компанії смачно тріснувся головою об низьку арочку заднього проходу Тойоти і не менш смачно згадав усіх мешканців Арктики.
Разом з міні-цьоцьою на передньому сидінні сидів професор із Осло. Він, з поваги до іноземців, тобто до нас, розмов-ляв з нею англійською. Але цей факт не дуже поміг нам узяти участь у розмові – говорили вони про мікробіологію, вживали специфічні наукові терміни. Я сидів ближче до дєда і схвально махав головою, коли за інтонацією професора це варто було робити. Правда, часом він несхвально морщився, і я розумів, що таки дав у штангу…
Згодом ми парканулися біля барака з написом «Arctic Adventures». Ще по разу вальнув-ши головою в арочку, вибралися з катафалка. Легенький сніжок підбадьорював нас, обіцяючи несумну поїздочку. Всередині бараку дядько, подібний на авіа-катастрофу, видав нам теплі дуже смердючі комбінезони, які могли б розказати найпікантніші деталі про наших попередників. Ми знову погрузилися в Тойоту, а мікротьотка захопила з собою гвинтівочку, якою, напевно, можна збивати літаки.
До речі, закони Норвегії забороняють виходити за межі Лонгербієна без зброї. Штраф у 1500 євро не дозволяє місцевим забувати про це – дехто навіть не знімає її зі снігоходу. Якщо ж вам, не дай Боже, зустрівся білий Мішутка, і ви вальнули його з перестраху, то вам дадуть 10 років на копальнях цього ж Шпіцбергена. Якщо ж ви представите суду двох свідків, які доведуть, що ведмідь здирав з вас шкіру чи намазував вашу попу вазеліном, тоді до вас виявлять толерантність і дадуть лише п’ять років. Максимум користі від ружбайки полягає в тому, що ви можете собі дозволити шмаляти перед носом ведмедя і кричати щось на кшталт «йди додому, скільки можна повторювати?!». А оскільки патронів в обоймі лише сім, то баночка вазеліну в рюкзаку ніколи не завадить…
Ґрунтовою дорогою, щільно вкритою вугільним пилом, ми доїхали до собачої ферми. Там правильними рядами стояли десь 50 будок на курячих ніжках. Їхні мешканці були пришпилені до свого житла. Вони гарчали, скавчали, вили і пісяли одночас-но. Мікроцьоця причепила до Тойоти причіп, який нагадував тюремний вагончик, і з другим дядьком, подібним на землетрус в Єревані, почала грузити у нього собачок. Крім того, дядько відсипав їй у мішок патронів.
Разом із псячою хаткою на колесах ми почали заглиблюватись у зовсім іншу кліматичну зону. Висока температура внизу, біля води, зумовлена наявністю Гольфстріму. Отже, що вище ти пересуваєшся, то холодніше стає повітря – десь на один градус на кожні півсотні метрів над рівнем моря. Відповідно на висоті 500 метрів ми вийшли з машини та втикнулися носом у стінку морозного повітря з позначкою мінус десять.
За двісті метрів збоку стояли два величезні локатори. Їхні насторожені погляди були спрямовані в туманне свинцеве небо. Мікротьотка пробувала нас переконати, що локатори дослід-жують виключно північне сяйво, але ми – виховані в атмосфері холодної війни та повної недовіри і зневаги до капіталістичного устрою життя – чітко знали: локатори воєнні, а під ними стопудово мають бути замасковані шахти з ракетами.
Черговий дядя, який спостерігав розворот нашого собачо-людського транспорту на майданчику біля одного з локаторів, явно намагався вичитати з наших облич: що ж то за ненормальні згодилися на следдінг влітку. Справа в тому, що зимою людей катають виключно внизу по рівнині, покритій снігом. А на літо сніжок переміщається догори. Тоді доводиться їздити по неторованих просторах Арктики, долаючи карколомні підйоми і спуски. Що ми і збиралися робити.
Далі нас чекав інструктаж і, власне, ті самі собачі перегони. Про це – у наступному номері.
Попередні частини розповіді:
Я, Шонік і Шпіцберген II
Я, Шонік і Шпіцберген І
Comments are closed.