Володимир Макаров: «Молодь треба трошки копнути»

Минулого тижня в Івано-Франківську стартував обласний турнір Люм’єр-ліги з «Що? Де? Коли?». Про потенціал місцевих команд, рецепти виховання знавців – у розмові з організатором турніру, найупізнавашіним знавцем міста, штовхальником як «щодеколишнього», так і «КВНівського» рухів на Прикарпатті Володимиром Макаровим.

– Пане Володимире, це перший такий масштабний турнір за останні роки, з чого він виріс і яке ім’я отримав?

– Він називається відкритий чемпіонат, так би красиво сказати, інтелектуальних меншин Івано-Франківської області «Люм’єр-ліга». А виник? Я такий, що мене чорти беруть, коли бачу, що є люди, які не використовуються. У хорошому розумінні – аби й вони собі задоволення принес­ли і отримати якесь видовище. А в нас є маса людей, які здатні грати, але вони поза грою. Тож вирішили їх з колегами позбирати. Збирали по частинках. У деяких був упевнений, в деяких ще й досі сумніваюся. Вважаю, що це мав би бути спільний рух – не так, що я когось підганяю, а щоб з часом усе пішло самостійно. Аби через кілька ігор я міг сам просто сидіти збоку чи грати за якусь команду.

– Ви багато працюєте з молоддю – як у КВН, так і в «Що? Де? Коли?». Про молодь майже традиційно говорять мало доб­рого. А ви як бачите?

– У нас хороша молодь – розумна, красива, креативна. Але їх треба трошки, так би мовити, копнути. Завжди потрібен поштовх.

– От ви копаєте, а багато ще таких є?

– Люди є, може, вони просто не знають, що вони здатні копати. Завдання для мене – дати їм шанс. От зараз серед студентів на шкільний чемпіонат з КВН я зіб­рав редакторів і вони працюватимуть з дітьми. Це люди, які реалізовуватимуть свій потенціал.

– Знавець звучить гордо, а хто може ним бути?

– У «Що? Де? Коли?» грає будь-яка людина, яка є гравцем. «Гравець» важливіший за знавця. Знан­ня можна набути, а гравцем – за характером, темпераментом – рідко хто буває.

– Але ж і без знань нікуди?

– Якщо твердо поставив собі за мету – треба стати людиною, яка багато знає у всіх напрямках, – то це кінець для учасників нашої гри. От я знаю, що в команді за певну частину питань відповідаю я, тому що мені подобається ця тема, я нею цікавлюся, читаю. А хтось краще розуміється у програмуванні і він краще відповість за «свої» питання. Гравець + гравець + гравець – це і є команда. Коли всі нудні ерудити, не цікаво.

– Ви як прийшли у гру?

– Дивився гру по телевізору: знавці відповідають, і я відповідаю, вони не відповідають, а я відповідаю і т. д. Працював викладачем у технікумі радянської торгівлі, що на Коновальця. І відповідно для деяких студентів, більш розумних, пробував використовувати цю гру як форму виховної роботи. Потім почав зустрічатися в місті з людьми, які теж хотіли грати, – Олександром Савкою, Олегом Гнатівим, Іриною Гринів… Створили команду, грали у місті. Раз виграли, два виграли, а далі Стрий, Львів, Маріуполь, Москва…

– Отак просто поїхали у Москву?

– Ні, звісно, через ігри, турніри. Я досить довго грав тут у нас. Наша команда з Івано-Франківська перемагала навіть знамениту елітарну львівську. У нас був потенціал, впевненість, нас помітили. І в один прекрасний день – у 1989 році – у Маріуполі відбувся конгрес міжнародної асоціації клубів «Що? Де? Коли?». Телефонує мені Ігор Кондратюк і каже, приїжджайте. Поїхали – виявилося, що ми не гірші. Четверте місце серед команд усього Союзу. До речі, мене вибрали тоді членом правління МАК (Міжнародної асоціації клубів «Що? Де? Коли?»). Запрошували на ігри елітного клубу. Там я і засвітився.

– І як це було?

– То була десь перша чи друга гра. Я – член правління – за запрошенням іду у Совіцентр на телезйомки як глядач. Стоїть Володимир Ворошилов, автор і ведучий. Кажу, я – Макаров з Франківська, добрий день. Він – от якраз ти потрібний, стань на проході, аби ніхто без запрошень не пройшов. Я став. У фойє – ажіотаж, люди рвуться на найпрестижніше шоу того часу, хто без квитків, як не погрожували і не штовхалися місцеві мажори – не пустив. Сказали – молодець.

Але якщо серйозно, на той час я вже тренував непереможну дитячу команду Олексія Драпака з Іваном Бондаревим у складі, яка практично проходила всі відбори на телебрейн. І навчаючи їх, сам писав по 100 питань на тиждень, тобто був у хорошій ігровій формі. Тому мене й запросили грати у команді Львова. Поїхав з ними на телевізійний «Брейн-ринг». Відбір пройшли дуже класно, але біда у тому, що команда Львова туди їхала не зовсім на гру, деякі люди вирішували свої проблеми. Тож на початку тричі програли – 3-0. На нас навіть повісили табличку «Я програв всуху». Сказали, що знімуть, якщо я поголю бороду, я відповів – ніколи.

– І що далі?

– Далі нам дали останній шанс – трохи поміняли склад, і наші суперники з Моск­ви, що були лідерами, мали грати з нами, аутсайдерами, із зав’язаними очима. Ми поблажок не хотіли і нам теж зав’язали очі. Виграли. І гра пішла. Ми навіть дійшли до півфіналу.

Серед учасників «Брейн-рингу» провели відбір до «Елітарки». Потрапив у команду Валентини Голубєвої. Це була прекрасна команда. Практично всі, крім мене, мали Кришталеву сову.

Але це було. Якби тоді більше зосередився на «щодеколишній» кар’єрі, то, певно, частіше з’являвся б на екранах. Але я вважав, що в мене більша сфера діяльності була там, де я викладав, – робота з школярами і студентами реально забирала купу часу. Мені дзвонять, наприклад, і запрошують на ефір «1+1». Кажу, у мене в понеділок перший дзвоник. Вони не розуміють: як, ви не їдете на ТБ? А у мене дійсно – День знань, перший дзвоник. Для мене і зараз це важливіше. Щось там я, можливо, і втратив, але друзі, брати по розуму, тепер по всьому світу. І ще більше моїх учнів-друзів. Не обов’язково знав­ців чи квнщиків.

– Як думаєте, з якого віку можна братися за гру?

– Одного разу я зі своєю випускницею, яка викладала у молодших класах, їхав у поїзді Москва-Коломия і ми написали гру «Колобок» – для дітей. Береш питання – котишся далі… Думаю, з початкових класів, тільки у тій формі, що їм доступна. Чим раніше дитина навчиться мислити – тим краще. Взагалі навчити мислити, бути готовим швидко вирішити проблеми, вміти вирішувати їх спільно – головне зав­дання нашої гри.

– У вас двоє внуків. Маєте свої рецепти навчання?

– Я навчив свого внука читати – по скайпу: ми спілкувалися, я писав літери, а він з ними знайомився, потім читали по складах, потім слова разом. Зять каже, що це нове слово у педагогіці. Тепер працюємо над швидкістю читання – через караоке. Так само розігруємо з ним сценки, які пишу для команд КВН. У нас свій театр мініатюр. Він грає із задоволенням. Тут головне – зацікавити дитину.

– Яких обсягів і турніру, і руху знавців хочете досягнути?

– Головне не обсяги! Є люди, які мені сказали, – розпиши наш турнір рекламно. А для чого нам самовозноситися? У нього вже є традиція, репутація. До нас інші області просяться. Але нам треба зараз пройти етап «team building» – побудови команд і нашої спільноти взагалі. Я, наприклад, два останні роки витрачаю на те, що допомагаю навчальним закладам організовувати клуби. Тепер і в мед­університеті є клуб, і в Прикарпатському – і знавців, і КВН… І тепер нам легше, бо вони самі можуть організовуватися. Це важливіше, далі люди вже пі­дуть цим шляхом.

Є задумка зробити обласний гімназійний турнір. Поки що не дуже афішую, але буде у нас така штука, яка називатиметься «Битва універів», де гратимуть три наші університети.

– А що є найбільшою пе­ре­шкодою?

– Кошти. Іноді їх вистачає, а частіше – ні. Знаєте, свого часу нашим командам допомагав підприємець Анатолій Старцев. Він був прихильником цієї справи і помагав нам, попри масу власних проблем. От таких людей нашому рухові не вистачає.