«В Афганістані мені доводилось бути й медсестрою. Одного разу солдату вибухом зняло скальп. Його товариши навіть боялися підходити до нього, покликали мене. Я своїми руками натягала шкіру на череп».
Сибірячка, жінка військового, людина, яка пережила Афганістан, учитель — так найкоротше можна сказати про цю жінку. Скромний одяг, покрита зморшками шкіра, уважний погляд голубих очей. Знайомтеся — Людмила Яковлєва.
«Народилась я у 1945 році в Сибіру, у місті Кемерово. Мій батько та дідусь були військовими, їх виселили з України як ворогів народу», — каже пані Людмила.
У свої роки Людмила Яковлєва ніколи не втрачає оптимізму
Саме дідівсько-батьківське виховання мало найбільший вплив на характер тодішньої дівчинки. Від них вона отримала сталеву волю, віру в справедливість і свободу думки. Після закінчення школи поступила в Кемерівське ПТУ. Рано вийшла заміж за військового, що в ті часи означало вічні роз’їзди, але саме цей крок дав змогу повернутись в рідну Україну. У 19 років Людмила переїхала жити до Львова. Після цього її життя стало нагадувати потяг, який ніколи не зупиняється на одному місці надовго. Спочатку українські міста — Львів, Хмельницький, Івано-Франківськ — а потім Німеччина, Афганістан. У 1975 році радянські війська туди ще не вводили, але громадянська війна вже йшла повним ходом.
«Від Кабула до Гердеса — сорок хвилин. За цей час ти міг запросто потрапити під обстріл, загинути, навіть не долетівши до місця призначення», — після цих слів жінка переводить погляд на чашку. Видно, що згадувати важко. Два роки в Афганістані здавались їй жахливим сном на яву. Люди гинули на очах. Спали, їли, учились під звуки пострілів за вікном. Кожної секунди міг початися обстріл…
Два роки цього пекла навіки врізались у пам’ять, зміцнили характер і любов до життя. У 1978 році сім’я Яковлєвих залишила Афганістан і повернулася до Івано-Франківська, де Людмила почала вчителювати у школі № 21.
Їхнє налагоджене життя розтривожила звістка про смерть афганського побратима, командира взводу Олександра Стовби. При цьому ніхто не міг припустити й думки, що цей офіцер може виявитись і талановитим поетом.
«Після смерті Саші його друг Дмитренко зібрав усі зошити, записники та щоденники з поезіями і видав книгу «Мама, я вернусь…». Олександр підписував свої вірші псевдонімом «Аист». Я перша провела відкритий урок, присвячений йому. На уроці були присутні афганці, які пережили ті часи. Із Дніпродзержинська, рідного міста поета, мені прийшов лист з подякою за проведений урок із проханням написати матері Саші», — пані Людмила тихенько витирає мокрі очі.
Потім була страшна втрата — вона овдовіла, але треба було жити. Працюючи вчителем у школі № 1, Людмила Яковлєва познайомилася з талановитим хлопцем Родіоном Волковим, а учениця Мар’яна Юсипчук попросила прочитати її вірші. Й можна було спокійно вчителювати та не морочитися з юними талантами, але це не про неї. Пані Людмила випросила години на додаткові уроки, діти стали запрошувати своїх друзів з інших навчальних закладів. Простий факультатив перетворився на справжній літературний клуб. Наприкінці минулого навчального року клуб вперше провів відкрите читання. Критика й похвала фахівців стали стимулом для продовження роботи.
Проте по закінченні навчального року стався неприємний курйоз. Пані Людмилу звинуватили у прогулі уроків, а пізніше звільнили з роботи. Вперше за 35 років роботи в її трудовій книзі з’явилася догана. Але жінка й тут не розклеїлась, адже у неї ще були талановиті діти…
Сьогодні Людмила Яковлєва — член спілки воїнів-інтернаціоналістів і куратор молодіжного літературного клубу «Горизонт».
«Я не могла стояти осторонь, бачачи талановитих дітей, — каже вона. — Перші кроки завжди є важкими, але тепер ми піднялися на новий рівень. Сьогодні нас 22. Хтось приєднується, хтось іде, але досвід, який отримують діти, — безцінний. З початку цієї осені ми перебуваємо під опікою спілки письменників. Тож тепер, дякуючи Євгену Барану, учасники «Горизонту» мають можливість спілкуватись із сучасними письменниками, учитися в них».
Тепер пані Людмила посміхається, а в очах з’являється жвавий вогник — молодий, завзятий. Незважаючи на вік і слабке здоров’я вона залишається вічною оптимісткою. Адже поруч — діти.
Оксана Харун
Нині літературний клуб «Горизонт» перебуває під опікою спілки письменників
