Жоден прикарпатський літній фестиваль не обійдеться без цього продуктового сувеніру – сирних коників. Різноманітні мініатюрні фігурки поскладані в ряд так і манять дорослих та дітей. А чи знаєте ви, що виліпити їх – справжнє мистецтво і тяжка робота? «Репортер» у цьому переконався.
Буденні атракції
А й справді, на ентофестивалях тих коників не бракує. Їх купують як смаколики чи сувеніри, але, напевне, ніхто не знає, як їх роблять. Отож «Репортер» і відправився на майстер-клас у селище Космач Косівського району до народної майстрині Олени Кравчик. Жінка понад 40 років займається цим ремеслом, а її коники – справжні сирні витвори мистецтва. Тому часто її роботи забирають на виставки до Києва чи Львова.
У Космачі вас залюбки спровадять до пані Олени. Але від центру села, де зупиняється автобус, доведеться пройти ще з добру годину до присілка Ліпчанка. Саме тут мешкає родина Кравчиків. І це ще не найвіддаленіший присілок. У Космачі їх, до речі, – 32.
Фото Євгена Гапича
Олена Кравчик зустрічає гостей біля хати. Рухлива, усміхнена жіночка припрошує до господи. Каже, що лиш з сіном все поробила, тому може розказувати, показувати та вчити. Їй не звикати, адже часто приходять туристи, а то й цілими групами приїздять. Тут їх частують гуцульськими стравами, вони ліплять коники, у кузні дивляться, як роблять підкови, як кують коней, водять на полонину, навчають співанок. Отакими буденними для місцевих речами і розважають туристів, а заодно й підробляють.
Покрутив туди-сюди…
Заходимо до невеличкої кухні, прикрашеної вишиваними рушниками та мальованими тарілками. Пані Олена щось порається і за роботою розповідає звідки ж ті коники.
«Спочатку їх робили лише у Брустурах – сусідньому селі, а потім перейняли й космацькі майстри, – розказує Олена Кравчик. – Робили здавна, ніхто й не пам’ятає відколи. Є така співанка: «Йшов гуцул з полонини в широкім ремене, приніс він свої любці трохи сиру в жмене. Заки він той сир приніс, а сир розігрівсі. Покрутив він туди-сюди – коник і зробивсі».
За словами майстрині, колись коники робили лише на Великдень, до святкового кошика. Потім почали робити й на інші свята. Цього ремесла пані Олена навчилася від свекрухи, яка була з Брустурів. Зараз, каже, що у Космачі вона єдина робить великі коники з наїзниками, з упряжкою, вуздечками, бесагами. Робить і простенькі. Один такий продає по 4 грн., а великі і складні – по 30‑50 грн. Залежить від розміру. На великий виріб з вершником і коником – йде два кілограми сиру. Цікаво, що роблять їх лише з коров’ячого, бо овечий дуже жирний.
Каже, що зараз пішла мода замовляти сирні коники на весілля. Останній раз зробила понад 300 штук. Їх кожному гостю ставлять у тарілку, як прикрасу. Можна з’їсти або забрати на пам’ять, бо такий коник може зберігатися роками. Також пані Олена робить весільні калачі з сиру та оздоблює їх кониками, пташками, оленями.
Пече в пальці – не біда
Наслухалися, а тепер до роботи. Майстриня наперед заготувала сир для тих коників. А робиться він так.
Молоко треба трохи підігріти і додати глєг – спеціальний порошок, який роблять з висушеного шлуночка молодого теляти. Молоко гусне, його підвішують, аби стікало та засихало.
Потім той сир кидають у гарячу воду і вимішують. Відставляють і знов вимішують. Маса стає такою, як гума, і тягнеться. Тоді й можна ліпити коники. Правда, трохи треба попекти пальці, але потім звикаєш. Пані Олена сміється, що взагалі на це вже уваги не звертає.
Фото Євгена Гапича
Баняк стоїть на плиті, поруч каструля з окропом та відро з сировицею – соленою водою. Починаємо оте ліплення. Ножем відрізаємо потрібний шматок і кидаємо у окріп. Виймаємо його і розминаємо. Той шматочок акуратно розтягуємо, тягнемо в один бік, в другий – є ноги. У невмілих руках сир підстиває, тому пані Олена радить вкинути наш шматочок на трішки в окріп, аби розм’як. Вже тоді витягуємо голову. Ось і є коник. Хоча він більше схожий на якогось крокодила. Потім виріб вкидаємо у відро з сировицею – десь на півгодини, аби застив. Цікаво, що у Космачі є три джерела з соленою водою, яку для різних потреб і використовують місцеві. З другого, третього разу вже виходить щось схоже на коників.
«То не ліпиться, як з пластиліну, ти його просто витягуєш, витягує, – настановляє пані Олена і так швидко, так майстерно у неї виходить маленький акуратний коник. – То не так, як пластилін, що можна доліпити. Все треба робити з одного куска».
За роботою не помічаєш як тікає час, бо то страшенно захоплююче заняття. Але треба їхати додому. Зроблені коники не наважилась скуштувати – подаруєм друзям як сувенір. Ще й власного виробництва!
Comments are closed.