У селі Ясень, що на Рожнятівщині, мешкає Роман Шмігельський. Він – один із небагатьох в Україні професійних скрипкових майстрів. Ще за часів СРСР пан Роман примудрився якимсь чином «вибити» гроші та збудувати на Прикарпатті фабрику музичних інструментів. То була мета його життя. Він хотів, аби, крім інструментів, фабрика була наповнена учнями. Та не склалося. Принаймні, поки що.
Роман Шмігельський живе у величезній хаті в горах. Триповерхова будівля з майстернями, навчальними кімнатами, лабораторіями – то його помешкання й фабрика.
«Простору, чистого повітря вдосталь. От тільки живу у спартанських умовах, – каже пан Роман. – Сумно, але виявилося, що нікому, крім мене, тієї фабрики не треба. Це при тому, що школи скрипкових майстрів в Україні нема і донині. Парадокс: у Чехії, Італії, Німеччині, Франції можна навчитися робити скрипку, а в нас – що за радянщини, що зараз – аж ніяк. Та й визначення такого як скрипковий майстер серед переліку професій теж немає. А, наприклад, коли в 1986 році у Болгарії відбувався перший Всесоюзний конкурс майстрів‑скрипалів, то з усього СРСР назбиралося більше сотні. З них понад 60 – з України».
Ніколи не пізно
До 33 років Шмігельський до скрипок не мав жодного стосунку. Лише коли повів сина Олексія до музичної школи, то вирішив, що і йому треба освоїти, принаймні, ази музичної грамоти. Товариш порадив Романові купити у Києві бандуру. А свій перший урок музики нинішній майстер отримав уже в літаку, повертаючись з інструментом зі столиці – від студентів консерваторії.
Потім були приватні заняття у молодої вчительки. Також він співав у самодіяльній народній хоровій капелі. «Співати дуже люблю, але маю недолік, – зізнається Шмігельський. – Починаю співати – течуть сльози».
Згодом пан Роман запалився ідеєю зробити для сина скрипку, почав шукати літературу. Виявилося, що такі книги виходили обмеженими тиражами у Москві. Але трапився йому чоловік, який порадив подивитися замітку у «Прикарпатській правді» про майстра‑самоука, що робить скрипки у Космачі. Шмігельський узяв триденну відпустку та поїхав учитися. Щоправда, після того, як він сказав учителеві, що працює слюсарем і ніколи не різьбив дерево, інтерес майстра до нього зник. «Та як тільки я вирізав частину головки, що вважається найскладнішим у виготовленні скрипки, – мене похвалили і сказали: будуть із тебе люди», – пригадує Шмігельський.
Уже через рік пан Роман привіз учителю свою першу скрипку. А той йому відказав, що його першому інструментові свого часу було далеко до такої досконалості. Згодом була майстерня в гаражі і ремонт інструментів у музшколі. А невдовзі під керівництвом «найбільшої величини» скрипкового мистецтва у Союзі Юрія Почекіна Шмігельський зробив свій перший альт. У 1986 році він став лауреатом Першого всесоюзного конкурсу.
Небесний інструмент
«За Союзу величезною проблемою для кожного майстра був матеріал, – говорить Шмігельський. Тому я взявся заготовляти дерево. Тут є свої тонкощі. Витримка смереки, наприклад, має бути не менше 10 років, бо вона дає осадку. Якщо матеріал сідає, то через відсутність вільного коливання скрипка перестає добре звучати. Співдружність двох порід – смереки та явора – то для звуку найкраще».
Інструментарій теж був у дефіциті. Майже усе майстрові доводилося робити самому. «Японці, німці, американці, шведи роблять ті інструменти вже не від сьогодні. Лише ми відстали з тією імперією, – із сумом говорить пан Роман. – Але ж навіть без інструментів і школи маємо на Україні майстрів такого рівня, що ого-го!».
За словами майстра, скрипка – інструмент ручної роботи. Хоча нині він працює й з верстатами. – А то – фрезер, ним я відфрезеровую підставку».
Пан Роман каже, що скрипка – це досягнення всього людства, що одна людина не могла вигадати інструмент, звук якого настільки зворушує душу, викликає і сльози, і радість. «Формами та красою своєю скрипка схожа на жінку, – каже він. – Недаремно її називають небесним інструмен-том, царицею музики».
Скрипковий бомж
Любов до музики Роман Шмігельський свого часу розділяв із громадським життям, служінням Україні. «Якби знову довелось обирати, то ще раз пішов би тим самим шляхом, – говорить він. – Сім років активного політичного життя на початку 90‑х задля відновлення української держави – це ще одна непроста, але важлива сторінка». Заступ-ник Товариства української мови імені Шевченка, ініціатор відновлення «Просвіти» у Калуші. Роман Шмігельський був організатором найбільших мітингів у райцентрі. Це, разом із будівництвом фабрики, тоді було для нього найголовнішим.
Він пережив і погрози, і переслідування, і кпини, і пропозиції поповнити ряди агентів КГБ. Каже, що був зухвалим і безстрашним.
Втім, таким він є і сьогодні. Міцний духом, розумом, тілом. Часто ходить у гори, серед яких живе. Подолати 25 кілометрів для нього – не проблема. Каже, що корисно, бо очищається організм: через 45 хвилин ходи починають розчинятися солі.
Сьогодні Роман Шмігельський уперше майструє віолу, яка, за задумом, матиме жіночу голову. Ще одне замовлення – квартет інструментів – дві скрипки, альт і віолончель.
«А то скрипочка одного із семи моїх учнів, – вказує Шмігельський на ще не покритий лаком інструмент. – За місяць він зробив таку ж гарну свою першу скрипку, як і я колись. Тішуся, коли кажуть, що від мене легко переймається наука».
«Майстрами у Союзі опікувалося Музичне товариство, головою якого в Україні був Дмитро Гнатюк. Майстри приїздили на зібрання, виступали з доповідями, мали можливість висувати свої ідеї», – розповідає Шмігельський. Одного разу, обміркувавши свій план щодо подальших перспектив скрипкового мистецтва в Україні, пан Роман наважився і заявив: усі майстри в Україні можуть бути забезпечені деревом. Правда, для цього необхідно збудувати фабрику, за що він охоче візьметься. Вже через кілька днів Шмігельський отримав із Москви дозвіл – будівництво розпочалося.
Будівельники працювали впродовж трьох років. Проте вже у 1992 році все зупинилось, оскільки на рахунку Спілки не було ні копійки на будівництво. Як, зрештою, і сьогодні.
«За власний кошт зробив електрифікацію, штукатурку, – каже скрипковий майстер. – А зараз живу, як бомж. Ніде не приписаний. Цей будинок і донині – власність Всеукраїнської музичної Спілки. У1996 році хотів усе закинути, але не зміг. Продав у Калуші квартиру, машину, аби якось зрушити з місця той будинок, і отак час від часу підремонтовую – то дах, то ще щось. І все чекаю: може бодай задля піару хтось додумається, що у це варто вкласти кошти…»
