Ой, як часто чуємо скарги – то у чиємусь дворі доріжки не почищені, сніг не відметений, лід пісочком не посипаний. Ще комусь недогода, бо під’їзд не прибраний, сміття валяється. І летять у двірників закиди – куди дивитеся, що робите? Вияснити, чим же займаються двірники, ми подалися на Пасічну, де нам пообіцяли організувати робочий день по повній програмі.
Хто рано встає…
Мікрорайон Пасічна у Франківську. Термометр показує чотири градуси морозу. За п’ять сьома. Надворі ще темно, народу на вулиці небагато. Поодинокі перехожі здивовано поглядають – що це дівчина «колядує» під дверима ЖЕО. Підходить невисока, ще молода жіночка. Поверх одягу – помаранчевий жилет, на спині напис: «ЖЕО №5. Начальник – З. Карабін».
«Ви до нас на роботу? А скільки думаєте працювати?», – запитує. «Та хоча б на зміну». «Не знаю, чи встигнете опанувати всі премудрості професії, – сміється вона і представляється, – мене звати Галина Самелюк. Йдемо».
На ходу вводить у курс справи: «Спочатку контейнерний майданчик. Ми прибираємо його по черзі. Цього тижня це робить моя сусідка по дільниці Надя. Має прибрати так, аби машина могла забрати сміття».
Кількадесят метрів, і ми біля майданчика. Двірничка якраз береться за роботу – підбирає кинуті попри контейнер пакунки, бере з перших двох, що вже з «чубчиком», сміття і переносить в інші, не такі забиті. Робота не з приємних.
«Буває, люди кидають сміття не у контейнер, а де попало. До перших ближче, то вони і переповнені, – каже Галина. – А ще ворони, голуби, пси – розривають кульки. Та й бомжі перекидають. Багато чого опиняється на землі. А ми все те маємо збирати».
Ззаду контейнерів невеличкий склад. Сюди зносять велике сміття. «Як хтось робить ремонт, все несе на смітник, – жаліється двірничка. – А для таких відходів вони повинні наймати вантажне таксі і самі вивозити. Це ще добре, як сюди винесуть, буває, що у під’їздах лишають».
До речі, саме двірникам доводиться сортувати все те сміття – пластик до пластику, дерево до дерева.
Болото, трава, листя, сніг
Інша двірничка за той час закінчила з майданчиком. Підходить до нас. Знайомиться. Звати її Надія Стуліна. «Ідемо на мою дільницю», – каже вона.
Надія береться підмітати, Галина продовжує розповідь. Дільниці в них по п’ять тисяч метрів квадратних на кожну. Взимку виходять на роботу о сьомій ранку, влітку – на годину раніше. Сьогодні ще легко, бо снігу не було з неділі. А буває, як накурить уночі, то йдуть відкидати о четвертій.
«Нині відметемо сніг з доріжок, почистимо сходи. Аби люди могли нормально іти на роботу, – говорить Галина. – В ожеледицю доріжки посипаємо піском. Важко, звісно, доводиться до тої купки з піском по десять раз ходити. А буває, що люди сваряться, мовляв, той пісок у квартири заноситься».
Як мешканці вже трохи розійшлися по роботах, двірники беруться за під’їзди. Кожного дня прибирають перший поверх, раз на тиждень – всі сходові клітки. «Трапляється собаки напаскудять, коти, а буває – і люди. Дуже неприємно, – каже двірник. – Є мешканці, що дозволяють набрати у квартирі воду, аби помити сходову. А є й такі, що відмовляють, мовляв, ми за неї гроші платимо».
Надія якраз воює з рекламою – збирає біля поштових ящиків, здирає нігтями з дверей. Жінка обурюється: «Якби хоч пару раз оштрафували тих, хто клеїть, то може б не було такого. Ви б бачили, що під час виборів творилося… Ми лиш зібрали, а за нами йшли знову розкладати».
За тих півгодини, відчуваємо, що добряче змерзли. А двірники на холод, здається, зовсім не реагують. Пані Галина сміється: «Тут коло віника так зігріваєшся, що сніг біля тебе топиться. Думаєте взимку найважче? У кожного сезону – свої проблеми. Навесні – болото, влітку – трава, восени – листя. Робота завжди є. Це вже зараз я втягнулася. А спочатку рук просто не відчувала. Як на каторзі була».
Оказії та претензії
Йдемо на дільницю пані Галини. Тут дають у руки мітлу. Треба мести доріжку – туди сюди, від бордюру до бордюру. Над першими спробами двірничка сміється – мітлу треба притискати сильніше, бо так примерзлий сніг не піддається.
Пані Галина в той час збирає у велику сумку-кравчучку порожні пляшки з-під пива, упаковки від чіпсів і сухариків, які валяються на подвір’ї. Як то люди примудряються пити на морозі?
«Як бачу, то прошу – смітник за 30 метрів, не лишайте тут, віднесіть, – каже жінка. – Хіба можна так до чужої праці ставитись? А якби ваша мама двірничкою працювала, те ж би таке робили?».
За той час, що замітали, добряче зігрілася, руки відчутно ниють. Робота таки непроста. Продовжуємо збирати сміття. Двірничка ділиться – добре, якщо все на купці лишають, найгірший варіант, коли просто на тебе з балконів летять недопалки чи пляшки. А одного разу їй просто на голову впав пакет зі сміттям. Мало того, що ледь не прибив, так довелося теє сміття збирати.
Дорогою стрічаємо чимало людей – хтось вітається, хтось навіть не дивиться у бік двірника. Голова одного з будинкових комітетів скаржиться, що пияки вкрали шматок огорожі і здали на металобрухт. Вчителька з сусідньої школи бідкається – «нема ладу в Україні, бо верхам до людей все одно».
Один молодик біля під’їзду кидається з претензіями: «От біля сходів слизько. Ви чого піском не посипали?». «Зараз посиплемо», – відповідає двірник.
Де люди, там і претензії, каже пані Галина. Всім не вгодиш. Є народ з такими характерами, що добре чи зле – не догода. Буває, жаліються у ЖЕО, що не бачать як двірничка підмітає. Не задумуються про те, чому територія все ж таки чиста…
Під кінець мої співрозмовниці говорять, що ставляться до своєї професії по-філософськи. Мовляв, є різні роботи. В них вона – така. І вони намагаються виконати її якнайкраще.
Comments are closed.