На Прикарпатті село Пуків Рогатинського району відоме тим, що тут споконвіків печуть весільний ритуальний солодкий хліб — долю. Люди й досі вірять, що чим вищою та рум’янішою вона випечеться, тим щасливішим та багатшим буде життя молодих. Цей особливий хліб у Пукові нині випікає лише одна майстриня — вчителька молодших класів Ірина Васьків.
Чужа — легша
…Ще з вулиці від прочинених дверей кухні доноситься неймовірний аромат. Пахне чимось смачненьким і солодким. Вже ковтаю слину.
Всередині біля печі дві жінки: Ірина Васьків — світловолоса, усміхнена жіночка — та Оля Онуфрик — висока та на вигляд дуже серйозна. Жінки одягнені у колоритні фартухи та хустки, нагнулися над грубкою та присвічують ліхтариком досередини.
Ірина Васьків та Ольга Онуфрик — продовжують у селі давнє ремесло
«Ще раз мастимо жовтками і за півгодини можна виймати нашу долю», — каже пані Ольга. Жінки мають замовлення для одного весілля. Крутяться коло тої печі, дуже переживають, аби вдалася. «От, як нічию долю — до клубу на виступ треба спекти, то вже така гарна вдається. Висока, рум’яненька, і якось легше йде, — говорить Ірина Васьків. — А як комусь печеш, то ніяк, і все переживаєш. Ніби й кладеш все як завжди, і піч напалюєш такими ж дровами, інгредієнти ті ж, а долі все різні. Видно щось у цьому є. Не дурно хліб назвали долею».
Також майстриня додає, що аби пекти долю, треба позбутися всіх зайвих та поганих думок. Лише з позитивом та добром приступати до роботи. Каже, що навіть через одне погане слово доля може підгоріти, недопектися чи не вирости.
«Ми навчилися того ремесла від Анастасії Бандури, — розказує пані Ірина. — Вона найдовше у селі пекла долі, аж до 82 років. Завжди нас кликала помагати. Два роки тому її не стало, то ми тепер вдвох продовжуємо цю традицію».
Притоптують лихо…
Ці долі пекли лише у четвер, перед весіллям. Дівчата та хлопці збиралися разом до лісу збирати барвінок для віночка, а старші жінки порались на кухні.
«Хто пляцки допікав, хто перемащував, а хто тісто на юшку різав, — пригадує Ірина Васьків. — Лише найвідповідальніших кликали пекти весільні долі. Пам’ятаю, я все хотіла, аби й мене закликали, бо то вважалося дуже поважно».
Булочки-гусочки так і просяться до рота
Кожна запрошена ґаздиня мала принести миску муки, цукру чи сиру, а зверху ще й кілька яєць. А їх на долю треба аж з 60. З цим приносом всі бажали молодим і їхнім батькам весело розпочати і закінчити весілля. І приступали до роботи. Обов’язково з приповідками, танцями та піснями: «Пречиста Діва коло престола стала, прийшла нам помагати, доленьку Ірини виробляти».
«Зараз ми все те саме робимо, хіба може трохи менше співаємо пісень, — розказує Ірина Васьків. — А решта все, як ще старожили робили. Вдосвіта, о шостій годині розчиняємо тісто. Через дві години місимо, викладаємо у спеціальну високу прямокутну пательню, де воно знов підкисає дві години. За цей час треба встигнути наліпити різних прикрас. Чотири маленькі лебеді, аби молоді зберігали лебедину вірність. Колоски — означали любов до рідного краю. Багато квітів, аби життя молодих було таким же квітучим. Листочки, аби їм під ноги стелилися і було м’яко йти по житті. Всередину обов’язково даємо сир, щоб життя було солодким та запашним. А коли долю саджаємо у піч, то співаємо і притоптуємо ногами, аби притоптати лихо».
Потім з того тіста, що лишилося, жінки випікають булочки, які називають гусочки. Їх роздають по всьому селу, особливо, де є малі діти і самотні старенькі люди. Роздають людям, аби ширилася звістка, що у селі з’явилася нова пара. Дві гусочки перепало і «Репортеру». Ммм…Нереально смачні! Переконалися!
Молоді на видноті
«Випечену красиву долю несли до церкви та ставили у спеціальному місці, — розказує пані Ірина. — Після шлюбу одразу у церкві ту долю розкраювали. Кутики віддавали молодим, а решту ділили між гостями. Це означало, що відтепер подружнє життя молодих на видноті у цілого села».
Нині ж, за словами Ірини Васьків, ритуальний хліб несуть до кафе, ставлять на рушничок, окремо біля молодих. Всі милуються, фотографуються. А ріжуть лише в кінці, як зав’язують молоду.
«Дуже важливо з весілля принести додому кусочок долі, — розказує Оля Онуфрик. — Ще здавна старі люди казали — не приніс, ніби й на весіллі не був».
Цікаво, що у Пукові на весілля печуть ще один ритуальний хліб — житній. Таких пані Ірина випікає аж чотири. В день весілля ним батьки благословляють молоду чи молодого до шлюбу. Пече також за стародавнім рецептом.
«До пшеничної муки додаю літру житньої, 15 яєць, маргарини, олії, — розказує майстриня. — Потім те тісно кисне у спеціальній плетеній формі з соломи. Звідти його висипаю на дерев’яну лопату і в піч».
Село ентузіастів
Отак біля печі, постійно поглядаючи всередину, пані Ірина і розповідає про традиції, які колись були у Пукові. Про них знає багато, бо вчителька зробила для своїх школяриків цілий проект про рідний край. Виймає товсту зелену папку. Каже, тут й історія, легенди, традиції, вишивки, пісні, вірші, відомі люди — все про Пуків. До речі, назва села походить не від того, про що можна подумати. «Є дві версії, — каже вчителька, — Перша — від слова «буки», що трансформувалося у «пуки», бо навколо села були букові ліси, а друга — від слова «путь», бо село пролягає на головній дорозі — на Тернопіль».
Взагалі село унікальне і певно кожному треба брати приклад. Про традиції тут знають усі. Мало того, тут є школа естетичного виховання, фольклорний ансамбль, духовий оркестр, драматичний гурток. Одним словом у Пукові ентузіастів не бракує. Збирають і зберігають всі традиції, співанки, вишивки. Це все у селі відроджують і досить успішно.
А от до випікання доль — ентузіастів бракує. «Ніхто за то не хоче братися, — розповідає Ірина Васьків. — Це важко, а ще дуже відповідально. Я сама вже скільки печу і кожен раз переживаю. Все кажу, що останній раз. Але моя донька мене переговорює, каже, мовляв не можна так, бо більше то ніхто не зробить, ніхто не має тої пательні, не знає того рецепту».
