На початку листопада у Коломиї запрацював притулок для тварин. Він був чи не найбільшою мрією волонтерської групи «Вдячні лапи», яка вже рік займається в місті безпритульними собаками й котами. Аби подивитися, як ця мрія втілилася в життя, «Репортер» напросився в гості. Забіжимо наперед — такого побачити ніяк не сподівались.
Хочете — помагайте
На зупинці біля автовокзалу нас зустрічає Ірина Германюк. З цією невисокою чорнявою дівчиною ми познайомилися ще в березні, коли готували статтю про «Вдячні лапи». Саме Іра, яка переїхала в Коломию за чоловіком із Сибіру, організувала у соцмережах волонтерів. Вони ловлять безпритульних тварин, виходжують і шукають їм господарів.
Ще вчора ці цуценята були вуличними. А нині вже привчилися до людських рук
Ще навіть добре не привіталися, а вже підходить білява жіночка з пакетом ліків. Віддає Ірині разом із чеками — про всі покупки група звітується у соцмережах, бо живе тільки на пожертви. «Ось купила ще доместос, іду хату відмивати», — каже і швиденько зникає. «Це Ліля, волонтерка, — пояснює Іра. — У неї вдома зараз десять котів, то має роботу».
«Притулок відкрили 1 листопада, — розповідає Іра дорогою. — Ним завідує «Коломийська міська ритуальна служба». Я перед тим була на зустрічах і з мером, і з заступником, казали, що притулок відкриють чи з нами, чи без нас. Але не дуже певні, що зможуть знайти персонал, який би любив собак. То ми й погодилися помагати на волонтерських засадах».
Каже, що у перший день приїхали туди з двома дорослими собаками. А через два дні волонтери ловили по місту цуценят, привезли ще десь півтора десятка.
Від зупинки «сирзавод» до притулку йти хвилин зо двадцять. Але поговорити спокійно не вдається. Перепиняє місцева жіночка. «Слухайте, я тут пса попшикала від бліх, і він став облазити. Що робити?» — питає. «Швидше за все, у нього алергія, — пояснює Іра. — Треба лікарю показати».
«Чогось люди думають, що ми все знаємо, і лікар у нас є», — хитає головою Ірина. За мить біля нас зупиняється авто. Жіночка питає, як доїхати до притулку, везе речі та харчі.
Лишається надія
Велика свіжопофарбована брама. За нею просторе подвір’я, жінка з машини якраз віддає волонтерам пакети. Біля ніг копошаться цуценята. З першого погляду — ідилічна картинка.
Цілий день собаки гуляють на подвір’ї і тільки на ніч їх замикають у клітках
«Це Лариса Рибалкіна, — моя сусідка, — показує Іра на волонтерів. — Вона тут з першого дня. Вдома лишень раз була. Першу ніч взагалі на підлозі на картоні ночувала. Бо треба було, аби хтось за собаками дивився. А це Анатолій Стефак, він нині вихідний, то помагає Ларисі». Волонтери підходять, знайомляться, видно, що обоє добряче втомлені. Питаємо, як живеться притулку. «А що тут розказувати, дивіться самі», — зітхає Лариса.
П’ять кліток для собак стоять у гаражі, просто на бетоні. Старі двері пофарбовані коричневим. Але між дошками чималі щілини, замість вікон — діри. «Ми сюди вже натягнули картону, одягу, трохи позакривали від стін дошками, аби псам не так холодно було, — наче виправдовується Лариса. — Обіцяли, що скоро світло проведуть…».
З будиночком для працівників схожа ситуація. Синьою фарбою пройшлися тільки по фасаду, решта стін так і лишилися облізло зеленими. У вікнах — щілини, всередині — жодного опалення. Волонтери самі вже тут прибралися, люди принесли кілька тумбочок, курток, стару електроплиту, аби було на чому варити собакам їсти.
Їжу для псів також збирають своїми силами — що добрі люди принесуть, що на гроші групи куплять. «Нам казали, що домовилися з ресторанами, аби вони давали залишки, — каже Іра. — Але ніхто то не привозить, а ми ж не можемо з бідончиками ходити по ресторанах, а потім везти це маршруткою».
В іншій кімнаті стоїть старий операційний стіл. «Ми тут думаємо зробити кімнату для лікаря, — каже Іра. — У нас є лікар, з яким давно працюємо, він робить нам все за половину ціни. Зараз є дві собаки, яких треба стерилізувати. Але платити по 50 грн. за таксі дорого. А машини нема…».
І навіть з трупами тварин ритуальна служба не змогла чи не захотіла допомогти волонтерам. Минулого тижня до них подзвонила жіночка, мовляв, померла сусідка, її син вигнав на вулицю трьох псів, а четвертого, неходячого, викинув у смітник. Знайшли, а по дорозі підібрали ще одного — доздихував від чумки. Пси мучилися, довелося ветеринару їх усипляти. Коли попросили ритуальну службу забрати трупи, сказали, розбирайтеся самі. Довелося закопувати в яру.
У цей момент перестаєш розуміти, чий це притулок і хто за нього відповідальний.
Таки працює
Нашу розмову переривають гості. Дві жіночки, видно, мама й дочка, та хлопчик років чотирьох. «Ми по цуценя», — кажуть. «А вам якого?», — перепитує Лариса. «Та аби дзвіночок був коло хати», — відповідає старша.
Вибирають недовго і ось руденька «дівчинка» з плямистим носом вже у їхній сумці. А малий ще й друге щеня туди тягне. «Лиши, ми ще по котика йдемо», — сміється його мама та бере в Іри телефон волонтерки, яка перетримує вуличних кошенят.
Не встигають вони піти, а до брами на мотоциклі під’їжджають чоловік з жінкою. «У вас тут псів віддають? — питає чоловік. — Бо діти так плачуть, що вже не витримую. Хтось із сусідів цуценя наше отруїв». Забирають чорного «хлопця».
Іра каже, що в них якось склалося, що кожного дня забирають по двоє цуценят. Вона певна, притулок може й мусить працювати. «Зараз ми дуже сподіваємося, що ті гаражі засклять, підлогу зроблять, бо як піде сніг…, — каже вона. — І щоб наших людей офіційно на роботу влаштували, бо не знаю, скільки вони ще на ентузіазмі витримають».
Як у Європі
У притулку ми затрималися допізна, тож з керівником КП «Коломийська міська ритуальна служба» Романом Джаманом спілкувалися вже назавтра по телефону. Той запевнив, усе буде добре.
«Ми поки що зробили все для собак — клітки поварили, світло, воду провели, паркан зробили, — каже він. — Ще всі виділені гроші не використали, там було десь 65-70 тисяч. Зараз будемо доробляти, аби у людей тепло було і т. д.». Що ж до персоналу, то запевнив, якраз оформляють волонтерів. І їжу з ресторанів будуть довозити. «Для початку важко увійти у колію, — каже він. — Але скоро буде новий бюджет, будуть виділені ще гроші. І все там, думаю, буде по євростандартах, як пише закон».
Щож, підстав не вірити ніби немає. Сподіваємося, коли наступного разу приїдемо у притулок, то побачимо іншу — кращу картину.
